П'єр Паоло Пазоліні - Нафта

був саме тим, ким хотів; як наслідок, у його поведінці як на роботі, так і в повсякденні вже були певні вчинки (які я б суб’єктивно назвав ницими) людини, котра прагне досягти цілей, для яких не створена (хоча навіть якщо лише проникнутися величними й шляхетними цілями, ти у певному сенсі теж стаєш шляхетним). Він був старанним, невтомним, розсудливим, завжди тямущим на своїй посаді; але рівночасно він був улесливим і діяв за розрахунком. Оскільки він наразі ще був неприкметною особою, цього ніхто не помічав. Та насправді він був огидним: пристрасно-низькопоклонною тварюкою. Він був здатен на найпідліші вчинки заради того, щоб отримати чиюсь прихильність. Хоч разом з тим підтримував міф про власну непогрішимість. Річ у тім, що його прагнення самоствердитись та просунутись належало до групи патологічно нетерплячих бажань; тому саме ця «недуга» давала йому можливість берегти свою непогрішимість як першорядну умову прихильності, одночасно з тим виправдовуючи нею всі свої жалюгідні прогріхи.

Отже, здавалось, наш герой неодмінно самоствердиться у найбільш звичайний спосіб: навіть отримуючи певне задоволення не стільки від своїх посередніх заслуг, як від власних дій, котрі він розрахував у найглибшому ˂…˃ свідомості.

Якби однієї ночі, коли наш герой трошки забувся в дрімоті, типовій для негідників, котрі, звісно, нікому в цьому не зізнаючись, страждають від безсоння, чоловіка не розбудив голос, що кликав його.

Розплющивши очі й підвівшись, він побачив, що біля краю ліжка дійсно стояла якась істота (чи то через неврози, чи то через схильність до божевілля), він уже призвичаївся до подібних видінь, а тому враз слухняно прийняв і цього гостя. Далі був такий коротенький моралізаторський діалог між чоловіком та тим, що ми наразі вже можемо назвати Темною Силою, котра сиділа на краю його ліжка:

— Чого прийшов?

— Знаєш, у чому полягає сенс твого життя? — спитав співрозмовник, якого поки назвемо Темною Силою.

Інтелектуал вирячив очі й ковтнув слину, поспішно збираючись дати розсудливу відповідь, яка ˂…˃ що він по-справжньому простодушний.

— Досягти становища в суспільстві, де я живу, — відповів, — та ще й у столиці, а не в цій глушині, де я зараз.

— Гаразд, гаразд, — погодилася з ним Темна Сила, — та це лише частина, етап твого справжнього призначення в житті. Ну ж бо, занурся у глиб своєї свідомості, краще попитай себе (сказавши так, гість по-попівськи добродушно посміхнувся).

— Я й так щосили стараюся, чесно, — (він навіть і на думці не мав копатися глибше, порушуючи усталений контроль над своїм життям. Він-бо гадки не мав, що саме він особисто, настільки ниций та немічний, а над усе — людина без жодного достоїнства, керував своїм життям так, що створив собі можливість досягти високого становища).

— Отже, якщо не хочеш казати сам, я скажу замість тебе: найбільша ціль твого життя — Влада.

Почувши таке, інтелектуал пильніше вдивився у химеру, котру понура ніч створила у його кімнатчині найманого працівника: він і справді спромігся краще розгледіти свого співрозмовника. Волосся на голові у нього стало сторчма, він похолов від жаху. (1)[89]

Трусячись від убивчого тремтіння, змокрілий від поту, як у гарячці, наш інтелектуал бачив не інакше як Сатану власною персоною, що сидів на краєчку його ліжка. Диявола, на сивій голові котрого стирчала пара маленьких ріжків, нечистий скидався на беззубого, мав розжарено-червоне, як у п’яниці, обличчя, був схожий на нікчему: він ніби у в’їдливій усмішці скривив рота, у якій разом з тим була бридка жалість до самого себе й сумирна злість на того, хто спостерігав за ним. Його ницість ніби зашкарубла, розлилася на хворобливому багрянці його обличчя, на шкірі голови, під скуйовдженими кучерями брудного сивого волосся. Від нього нестерпно смерділо, ніби він не роздягаючись й у черевиках ночував у багнюці чи серед лахміття, десь на вокзалі чи в коморі. (2)[90]

Та хоч інтелектуал похолов, а його волосся стояло сторчма, він визнав, що Дідько дійсно правду казав. Влада таки була головною метою його життя, погодився він, ухильно готуючи собі майбутнє спасіння:

— Якщо вже ти таке кажеш…

— Я прийшов допомогти тобі.

— Це ж як? (3)[91]

— Скажи мені, як ти хочеш досягти влади, і я допоможу.

В очах інтелектуала сіпнувся пролиск здорового глузду, на мить викликаючи в ньому удаване дитяче заціпеніння, але відповідь, яка пролунала після кількох митей зосередження, хвилювання, я б сказав, натхнення, була несподіваною.

Він би міг назвати тисячі способів досягнення швидкої й певної влади: наприклад, письменницька слава, завдяки не лише власним художнім творам, але й творам із соціології та публіцистики, до яких він, мабуть, був більш здібний: таку славу обов’язково б винагородили, скажімо, Нобелівською премією (Дияволу не складно було б допомогти йому у Швеції), або отримати місце в одній з потужних фірм, які зазвичай охоче допомагають інтелектуалам зайнятись технічними розробками (отримуючи чудові результати); тоді б Дияволу теж легко було б швидко просунути його кар’єрними сходами всередині фірми, аж поки він стане пліч-о-пліч з найвищими керівниками великої, ба навіть транснаціональної, компанії; чи, врешті, відверто попросити стати політиком з великої партії при владі, навіть найбільшої; тоді б Нечистому нічого не варт було б керувати взаємними послугами, махінаціями, котрі (разом із вродженою, хоч і досі не втіленою схильністю нашого провінційного інтелектуала до демагогії) кинули б його у вдаваний та дійсний політичний вир: зробити його міністром чи Головою Уряду, хоч би й Головою напівдиктаторського правого Уряду. (4)[92]

Дзуськи, наш інтелектуал не лише не запропонував Дияволу один з таких «цілком природних» способів досягти Влади: вони б геть усі були б несправжніми й оманливими, й такою самою була б потім Влада, отримана завдяки їм, а тому для його свідомості така Влада втратила б свою цінність. Мабуть, саме така блискавична думка прошмигнула в голові нашого інтелектуала, перш ніж той відповів. Врешті, він промовивa[93]:

— Хочу досягти Влади завдяки своїй Святості.

— А чом би й ні? — відповів Диявол, — отримаєш ти свою Владу завдяки Святості, хай так! — Він знову підбадьорливо осміхнувся й щез.

Може, Диявол, заскочений, як то кажуть, контратакою, повівся дещо легковажно, а може, хто його зна, він, послуговуючись якимись складними своїми розрахунками, вирішив усе наперед, та наш інтелектуал дійсно з наступного дня розпочав нове життя, у якому він був святим, а справжнісіньку термінологічну суперечність він пережив у найприродніший для себе спосіб.

Він був одним з тих, хто завжди чудово знає, «як бути святим», як ті, що збились, зі шляху й сидять у в’язницях для неповнолітніх, знають,