Чарльз Діккенс - Пригоди Олівера Твіста

дуже часто розчаровували й дурили ті, кому я допомагав, але проте я тобі чомусь вірю, і твоя доля, сам не знаю чому, мені дуже болить. Усі рідні й любі мені люди зійшли давно вже в могилу, і, хоч з ними поховані щастя і радість мого життя, я не зробив зі свого серця німої труни й не замкнув його сімома замками від кращих почуттів; ні – тяжкий біль лише загартував і очистив його.

Містер Броунлоу говорив стиха й більше до себе самого, аніж до хлопчика; потім замовк і замислився, а Олівер сидів біля нього, затамувавши подих, не ворухнувшись.

– Так, так, – мовив нарешті трохи веселіше старенький, – це все я кажу тобі лише тому, що в тебе молоде серце; коли ти знатимеш, скільки горя й розчарування зазнав я на своєму віку, ти, може, будеш чулішим і не завдаси мені нового жалю. Ти кажеш, що ти безрідний сирота й не маєш нікого в світі; так, усі мої довідки про тебе це підтверджують. Отже, розкажи мені все про своє життя: звідки ти родом, хто тебе виховав і як ти опинився в товаристві тих двох халамидників. Скажи мені все по правді, і тоді ти матимеш вірного друга до самої моєї смерті.

Сльози душили Олівера, і кілька хвилин він не міг спромогтися на слово; нарешті трохи заспокоївшись, він почав оповідати, як йому велося на фармі і як містер Бембль забрав його до притулку, – коли це знадвору почувся нетерплячий короткий стук і покоївка сповістила, що то містер Грімвіг.

– А до мене він іде? – спитав містер Броунлоу.

– О так, сер. Вони спитали, чи печено у нас сьогодні солодкі булочки, а коли я похвалилася, що так, то вони сказали, що залишаться пити чай.

Містер Броунлоу всміхнувся і пояснив Оліверові, що містер Грімвіг – його старий приятель і, хоч манери в нього трохи шорсткі, він, по суті, дуже достойна й добра людина.

– Може, мені краще вийти, сер? – спитав Олівер.

– Ні, ні, залишайся, – відповів містер Броунлоу.

У цю хвилину двері прочинилися і на порозі з’явився, спираючись на грубезну палку, трохи кривий на ногу, гладкий старий пан у синьому сурдуті, пасатому жилеті, нанкових штанях, гетрах і ширококрисому білому капелюсі із зеленою лямівкою. Дрібненько зафалдоване жабо визирало з-за його жилета, на якому теліпався довжелезний крицевий ланцюжок з ключем замість годинника.

Кінчики його білої краватки були зав’язані бантом завбільшки з помаранчу. У нього було дуже рухливе обличчя, і якісь чудернацькі неймовірні гримаси щохвилі перекошували його на всі лади. Говорячи, він мав звичку звішувати голову набік і скоса тим часом поглядати в протилежну сторону, в такі хвилини він страшенно скидався на папугу. Саме в цій своїй улюбленій позі він і застиг на порозі кабінету зі шматочком помаранчевої лушпайки у випростаній руці.

– Гляньте-но, гляньте-но сюди, чи бачите! – сердито пробубонів він. – Чи не сміх, чи не глум – досить мені переступити чужий поріг, і обов’язково перед самим моїм носом на сходах мусить валятися оце аптечне сміття. Через помаранчеву лушпайку закривів я на одну ногу – знаю, знаю, помаранчева лушпайка вкоротить мені віку! Так воно й буде, сер: помаранчева лушпайка зведе мене в могилу, – щоб я свою голову з’їв, коли це не так!

Містер Грімвіг мав звичку зміцнювати цією милою обіцянкою майже кожне своє твердження, але звичка ця була досить кумедна, бо, навіть коли припустити, що з часом наукова техніка дозволить джентльменам їсти для власної втіхи свої власні голови, – голова містера Грімвіга була така величезна, що найбільший прожера в світі навряд чи здолав би ум’яти її за одним разом.

– Щоб я свою голову з’їв, – мовив удруге містер Грімвіг, стукаючи ціпком об підлогу. – Свят, свят, а це ще що? – скам’янів він, угледівши Олівера, й відступив назад.

– Це малий Олівер Твіст, що про нього ми з вами розмовляли, – відповів містер Броунлоу.

Олівер уклонився.

– Що? Та невже ж це той самий хлопчисько, що лежав у гарячці? – перепитав містер Грімвіг, ще далі відступаючи. – Стривайте, стривайте! Мовчіть! – провадив він, нараз забувши навіть про свою огиду до гарячки. – Так ось хто їв помаранчу! Так, так, це він її їв і кинув лушпайку на сходи! Я не я, коли це не так і коли це не так, то я з’їм свою голову – і його на придаток!

– Ні, ні, він помаранчі не їв, – сміючись заспокоїв гостя містер Броунлоу. – Та ну-бо кладіть капелюха на стіл і погомоніть з моїм маленьким другом.

– Це не жарт, мені це он як болить, сер, – не вгавав джентльмен, скидаючи рукавиці. – На нашій вулиці завжди повно цього сміття, я знаю, його розкидає лікарів хлопець, що живе на розі. Учора ввечері якась молодиця посковзнулася на цій мерзоті і вдарилася об штахети мого садка; я побачив, як вона підвелася й глянула на його чортячий червоний ліхтар. «Не йдіть до нього, – гукнув я їй з вікна, – він душогуб!» Він наставляє пастку людям. Так, так, і коли цьому неправда, то я… – І сваркий пан ударив ціпком об землю. (Його близькі знайомі знали, що цей порух означає ту саму обіцянку з’їсти свою голову, тільки висловлену іншим робом.) Потім, не випускаючи з рук свого ціпка, він сів у крісло і почав розглядати Олівера в лорнет, що висів у нього на грудях на чорній широкій стьожці; почуваючи себе об’єктом спостереження, хлопчик почервонів як мак і знову соромливо вклонився.

– Так це той самий хлопець? – мовив нарешті містер Грімвіг.

– Так, той самий, – відказав містер Броунлоу.

– Як ся маєш, хлопчику? – провадив гість.

– Значно краще, сер, красно дякую, – одказав той.

Почуваючи, що його приятель збирається сказати щось уїдливе й неприємне, містер Броунлоу звелів Оліверу піти до місіс Бедвін і сказати їй, що час вже кликати до чаю; чудна поведінка гостя трохи вразила Олівера, і він був радий вийти з кімнати.

– Правда, гарненький хлопчик? – спитав містер Броунлоу.

– Не знаю, – відказав старий буркун.

– Не знаєте?

– Так, не знаю. Як на мене, то всі хлопці однакові. Я знаю тільки два сорти хлопців: борошняний і м’ясовий.

– А до якого з них належить Олівер?

– До борошняного. Один мій приятель має м’ясового синка; всі його звуть гарним, а я кажу – бридкий, жахливий хлопець: голова кругла, сам червонопикий, очі масні, руки, ноги, тулуб – такі цупкі, що синє убраннячко як не лусне; голос лоцманський, а апетит вовчий. Знаю я його – вибрудок!

– Так, так, але ж Олівер Твіст не