Халед Хоссейні - Ловець повітряних зміїв

зі скороченим дворічним навчанням, сказав я бабі наступного дня після випуску. Він саме пив холодний чорний чай і жував зернята кардамону — такий у нього надійний засіб проти головного болю з похмілля.

— Виберу англійську як основний предмет, — продовжив я. І внутрішньо здригнувся, очікуючи на відповідь.

— Англійську?

— Літературну майстерність.

Батько обмірковував почуте. Сьорбнув чай.

— Ага, тобто оповідки. Будеш вигадувати оповідки?

Я втупився у свої ноги.

— А за це платять? За вигадування казочок?

— Якщо пишеш майстерно, — сказав я. — І якщо тебе помітять.

— А наскільки ймовірно, що тебе помітять?

— Ну, буває, помічають.

Батько кивнув.

— А що ти робитимеш, доки навчишся писати майстерно і доки тебе помітять? Як гроші будеш заробляти? А якщо одружишся, як будеш забезпечувати свою ханум[40]?

Я не спромігся підвести очі, щоб зустрітися з його поглядом.

— Я... знайду роботу.

— Он як, — сказав батько. — Вах-вах! Значить, якщо я правильно зрозумів, ти кілька років учитимешся, щоб отримати диплом, потім знайдеш собі чатті[41] роботу — як у мене, таку саму, на яку ти легко міг би влаштуватися й нині, — і все це заради крихітного шансу, що з дипломом хтось колись тебе... помітить.

Він глибоко вдихнув і сьорбнув чай. Пробурмотів щось про медичну чи юридичну школу і про «справжню роботу».

У мене палали щоки, в душі нуртувало почуття провини — провини за те, що здобуваю привілеї коштом батькової виразки, брудних нігтів і болю в зап’ястках. Але я вирішив стояти на своєму. Більше не хотів нічим жертвувати заради баби. Бо за останню принесену жертву я себе прокляв.

Баба зітхнув і кинув до рота цілу жменю кардамонових зерняток.

Іноді я сідав за кермо свого «форда», опускав вікна та годинами катався від Іст-Бей до Саут-Бей, до півострова й назад, їздив по нашій околиці Фрімонта решіткою обсаджених тополями вулиць, де в убогих одноповерхових будинках із заґратованими вікнами жили люди, які ніколи не тиснули руку королям, де старі автівки, на кшталт моєї, захляпували мастилом темне покриття під’їзних алей. У нашій околиці задні двори були обгороджені сірими сітчастими парканами. На занедбаних газонах перед будинками валялися іграшки, лисі шини та пивні пляшки з обдертими етикетками. Я проїжджав повз затінені парки, що пахнули корою, повз торгові центри, в яких могли б відбуватися п’ять турнірів бузкаші одночасно. Їхав своїм «торіно» до пагорбів Лос-Альтоса, пригальмовував біля маєтків з вітражними вікнами та срібними левами — вартовими кованих воріт; біля подвір’їв з доглянутими доріжками, вздовж яких стояли фонтани з херувимами, і на під’їздах не було жодного «форда торіно». Порівняно з такими маєтками, батьків будинок у Вазір-Акбар-Хані здавався халупою для прислужників.

Іноді в суботу я прокидався дуже рано і вирушав на південь сімнадцятою трасою, пхався «фордом» по звивистій дорозі через гори до Санта-Круза. Паркувався біля старого маяка і чекав на схід сонця: сидів у машині та дивився, як від води на берег накочується туман. В Афганістані океан я бачив хіба що в кіно. Сидячи в темряві поруч із Гассаном, я постійно розмірковував, чи справді морське повітря пахне сіллю, як я про це читав. Казав Гассанові, що колись ми забредемо на всіяну водоростями прибережну смугу, зануримо ноги в пісок і будемо дивитися, як вода витікає з-під пальців... Коли я вперше побачив Тихий океан, то мало не заплакав. Він був такий же просторий і синій, як океани на кіноекранах мого дитинства.

А ранніми вечорами я інколи лишав машину і пішки піднімався на міст понад швидкісною автотрасою. Притискався обличчям до огорожі та намагався порахувати миготливі червоні вогники задніх фар, що ряботіли на трасі, скільки сягало око. «Бе Ем Ве». «Сааби». «Порше». У Кабулі я таких автівок ніколи не бачив, там більшість людей їздила російськими «волгами», старими «опелями» чи іранськими «пайканами».

Минуло вже майже два роки, відколи ми приїхали у США, а мене й досі вражали розміри цієї країни, її величезність. За однією швидкісною автострадою поставала інша, за кожним містом з’являлося ще одне місто, за пагорбами здіймалися гори, за горами — знову пагорби, а далі — ще і ще, міста і люди.

Задовго до того, як російська армія вторглася в Афганістан, задовго до того, як спалили наші села та знищили школи, задовго до того, як у землю, мовби зерна смерті, було посаджено міни, а дітей почали ховати в могилах з нагромадженого каміння, Кабул став для мене містом привидів. Містом привидів із заячими губами.

Америка була інакша. Америка — то ріка, ревуча ріка, якій байдуже до минулого. Я міг увійти в цю ріку, відпустити свої гріхи аж на саме дно і дозволити воді занести мене хтозна-куди. Туди, де не буде ні привидів, ні спогадів, ні гріхів.

Уже за це я полюбив Америку.

Наступного літа, 1984-го року, коли мені виповнилося двадцять один, баба продав свій «б’юїк» і купив напіврозвалений бус «фольксваген» 71-го року за 550 доларів у одного давнього знайомого афганця, котрий викладав природничі науки в загальноосвітній школі Кабула. Того пообіддя, коли бус, чмихаючи і пускаючи гази, їхав угору вулицею до нашої ділянки, всі сусіди оберталися йому вслід. Батько заглушив мотор, і бус тихо закотився на призначене йому місце. Ми відкинулися на сидіння і сміялися, аж поки з очей потекли сльози та, що важливіше, поки сусіди вже напевне перестали на нас витріщатися. Бусик був жалюгідним каркасом з іржавого металу, замість вибитих вікон були почеплені чорні пакети для сміття, шини він мав майже лисі, а оббивку сидінь — протерту мало не до пружин. Проте старий учитель запевнив бабу, що мотор і трансмісія в порядку, і таки не збрехав.

Щосуботи баба будив мене на світанку. Поки він одягався, я проглядав оголошення в місцевих газетах і обводив кружечком ті, в яких ішлося про гаражні розпродажі. Ми прокладали собі маршрут: спершу Фрімонт, Юніон-Сіті, Ньюарк і Гейвард, а потім — Сан-Хосе, Мілпітас, Саннівейл та Кемпбелл, якщо стане часу. Баба кермував, попиваючи гарячий чай з термоса, а я був штурманом. Ми спинялися біля гаражних розпродажів і купували мотлох, який людям був уже не потрібний. Торгувалися за старі швейні машинки, однооких ляльок Барбі, дерев’яні тенісні ракетки, гітари з неповним набором струн і давні пилосмоки «Електролюкс». До середини дня ми забивали бус вживаними речами. А в неділю рано-вранці їхали на блошиний ринок Беррієсса в Сан-Хосе, винаймали там місце і