Халед Хоссейні - Ловець повітряних зміїв

продавали весь той мотлох з невеликою націнкою: чиказька платівка, яку ми напередодні придбали за четвертак, могла піти за долар, а набір з п’яти платівок — за чотири; роздовбану швейну машинку «Зінґер», придбану за десятку, можна було продати навіть за двадцять п’ять баксів, якщо трохи поторгуватися.

До того літа афганські родини працювали вже по всьому блошиному ринку в Сан-Хосе. Між рядами секції вживаних речей звучала афганська музика. Серед афганців на ринку побутувало неписане правило: привітатися з дядьком навпроти, запросити його на картопляні болані[42] чи порцію кабулі[43] та потеревенити. Висловити тассалі, співчуття, з приводу смерті батька чи матері, привітати з народженням дітей і скорботно похитати головою, коли розмова завертала на Афганістан і руссіс — а це траплялося неминуче. А от про суботу не варто було згадувати. Адже могло виявитися, що перед тобою чоловік, якого ти вчора крадькома мало не протаранив на виїзді зі швидкісної автотраси, щоб першим дістатися до вигідного гаражного розпродажу.

Стрімкіше за чай між тими рядами текли тільки афганські плітки. Саме на блошиному ринку, попиваючи зелений чай з мигдалевими колчі[44], дізнавалися, чия донька розірвала заручини та втекла з американським хлопцем, хто був парчамі — комуністом — у Кабулі, а хто за підкилимні гроші вже й будинок придбав, але все одно лишається на державному забезпеченні. Чай, політика, скандали — три кити афганської неділі на блошиному ринку.

Інколи я стояв коло ятки, а баба тим часом неквапно крокував рядами, поважно склавши руки на грудях, і вітався з тими, кого знав іще з Кабула: механіками та кравцями, які продавали ношені вовняні пальта та подряпані велосипедні шоломи, з колишніми консулами, безробітними хірургами та університетськими професорами.

Одного раннього суботнього ранку в липні 1984-го, поки баба розкладався, я купив нам дві кави в кіоску з харчами, а коли повернувся, то побачив, що батько розмовляє зі старшим чоловіком непересічної зовнішності. Я поставив каву на задній бампер буса, біля наліпки «Рейган/Буш‘84».

— Аміре, — сказав баба, підкликаючи мене, — це генерал-сагіб, містер Ікбал Тагері. У Кабулі він здобув військові нагороди. Працював на міністерство оборони.

Тагері. Де я раніше чув це прізвище?

Генерал засміявся як людина, звикла бувати на вечірках і сміятися за сигналом після жартиків важливих людей. У нього було рідке сріблясто-сиве волосся, зачесане назад від гладкого засмаглого лоба, і білі пасемця в кущистих бровах. Від генерала пахло одеколоном, а вбраний він був у сталево-сірий костюм-трійку, запрасований до блиску; на жилетці висів золотий ланцюжок від кишенькового годинника.

— Таке пишне представлення, — сказав чоловік глибоким, добре поставленим голосом. — Солям, бачем.

«Вітаю, дитино моя».

— Солям, генерале-сагіб, — відповів я, потиснувши йому руку.

Хватка його тонких рук виявилася міцною, ніби під вологою шкірою ховалася сталь.

— Амір збирається стати видатним письменником, — озвався баба. По цих словах я глянув на нього раз, а потім удруге. — Він завершив перший курс коледжу та має найвищі бали з усіх предметів.

— Коледжу зі скороченим дворічним навчанням, — виправив я батька.

— Машалла, — сказав генерал Тагері. — То, може, ти писатимеш про нашу країну, про її історію? Чи економіку?

— Я пишу художні тексти, — відповів я, згадавши про дюжину оповідань, записаних в оправленому шкірою блокноті, що його подарував мені Рахім-хан. І здивувався, бо при цьому чоловікові мені раптом стало соромно за них.

— А, то ти оповідач, — промовив генерал. — Що ж, людям потрібні вигадані історії, щоб відволіктися від важких часів, як-от нині.

Він поклав руку бабі на плече та звернувся до мене:

— До речі, про історії. Одного літа ми з твоїм батьком полювали на фазанів у Джелалабаді. Славні були часи. Наскільки я пам’ятаю, в мисливстві твій батько так само гостроокий, як і в бізнесі.

Баба копнув носаком черевика дерев’яну ракетку на наш розстелений брезент.

— Не в усякому бізнесі.

Генерал Тагері спромігся всміхнутися водночас і сумовито, і ввічливо, зітхнув і поплескав бабу по плечі.

— Зендеґі міґзара, — сказав він. «Життя триває». І подивився на мене. — Ми, афганці, схильні все перебільшувати, бачєм, і я чув, як багатьох людей легковажно називали великими. Але твій батько особливий: він належить до тієї меншості, яка й справді заслуговує на це звання.

Коротка промова прозвучала так, як виглядав його костюм: часто вживана і неприродно блискуча.

— Ви мені лестите, — сказав баба.

— Анітрохи, — відповів генерал, схиляючи голову набік і притискаючи руку до грудей на знак смирення. — Хлопці й дівчата повинні знати спадок своїх предків.

Тоді повернувся до мене.

— Ти цінуєш свого батька, бачєм? Чи справді ти його цінуєш?

— Балєй[45], генерале-сагіб, звісно, — відповів я, хоча звертання «дитино моя» мені страх як не подобалося.

— Тоді вітаю, ти вже на півдорозі до того, щоб стати чоловіком, — сказав він без тіні гумору, зовсім без іронії — банальний комплімент невігласа.

— Падар[46]-джан, ти чай забув, — озвався юний жіночий голос.

Вона стояла позаду нас — красуня з тонким станом і оксамитовим вугільно-чорним волоссям, — тримала в руках відкритий термос і пінопластовий стаканчик. Я моргнув, серце моє забилося швидше. У неї були густі чорні брови, що сходилися на переніссі, як вигнуті дугою крила птахи в польоті, і носик з делікатною горбинкою, як у принцеси стародавньої Персії — можливо, як у Тагміне, дружини Рустама й матері Сограба з «Шах-наме». Її очі кольору волоських горіхів, затінені віялом вій, зустрілися з моїми. Затрималися на мить. І пурхнули далі.

— Серденько, ти така люб’язна, — сказав генерал Тагері.

Узяв з її рук стаканчик. Перш ніж дівчина обернулася й пішла, я помітив, що на гладенькій шкірі трохи нижче лінії підборіддя в неї є родима пляма у формі півмісяця. Дівчина рушила до темно-сірого буса за два ряди від нас і сховала там термос. Стала навколішки між коробок зі старими платівками та книжками в м’яких палітурках, і її волосся плавно перекотилося набік.

— Моя донька, Сорая-джан, — мовив генерал Тагері. Глибоко зітхнув, немов хотів змінити тему розмови, і глянув на свій золотий кишеньковий годинник. — Що ж, час іти розкладатися.

Вони з бабою поцілувалися в щоку, а мені він потиснув руку обома своїми.

— Хай тобі щастить у письменстві, — сказав, дивлячись на мене.

Блідо-блакитні очі зовсім не відображали його думок.

Решту дня я боровся