Халед Хоссейні - Ловець повітряних зміїв

з надмірною вагою, іскристими очима та ямочками на щоках. Якось вона розповіла мені, що співала в церковному хорі, і я не засумнівався — її голос викликав в уяві тепле молоко з медом. Баба кинув їй на стіл пачку продуктових талонів.

— Дякую, але мені вони не потрібні, — сказав він. — Я завжди працював. В Афганістані працював, і в Америці працюватиму. Дуже дякую, місіс Доббінс, але мені не потрібні гроші задарма.

Місіс Доббінс моргнула. Зібрала продуктові талони, перевела погляд з мене на бабу, ніби ми її розігрували або «підсовували фокуси», як казав Гассан.

— За п’ятнадцять років, що я тут працюю, ще ніхто так не робив, — промовила вона.

Отак баба поклав край принизливим моментам отримування в касі продуктових талонів і позбувся одного зі своїх найбільших страхів: що афганці коли-небудь побачать, як він купує їжу за державні кошти. Того дня баба вийшов із закладу соціального забезпечення, немов людина, що зцілилася від раку.

Я закінчив школу влітку 1983-го, мені було двадцять — набагато більше, ніж решті випускників, які того дня підкидали академічні шапочки на футбольному полі. Пригадую, як загубив бабу між роїння сімей, синіх мантій і спалахів фотоапаратів. А тоді знайшов поблизу двадцятиярдової лінії — руки він запхав у кишені, фотоапарат теліпався на грудях. Баба то зникав, то вигулькував серед людей, що рухалися поміж нами: верескливих дівчат у синьому, які раз по раз обіймалися, і хлопців, які давали «п’ять» батькам і один одному. Борода в баби посивіла, волосся на скронях порідшало, та й на зріст у Кабулі він, здається, був вищим. Батько був у коричневому костюмі — єдиному своєму костюмі, тому самому, який він одягав на афганські весілля та похорони, — і в червоній краватці, яку я купив йому на п’ятдесятий день народження того ж року. Нарешті він побачив мене, помахав. Усміхнувся. Показав жестами, щоб я надів шапочку, сфотографував мене на тлі шкільної годинникової вежі. Я усміхався для нього — певною мірою це був радше його день, аніж мій. Батько підійшов до мене, обійняв за шию і один раз поцілував у чоло.

— Аміре, я мофтахір, — сказав. Пишається. На цих словах його очі засяяли, і я тішився, що сяють вони саме для мене.

Того вечора він повів мене на кебаб у афганський ресторан у Гейварді та замовив аж забагато їжі. Розповів власникові, що восени його син збирається в коледж. Я лаконічно заперечив батьку, бо щойно перед випуском казав, що планую знайти роботу. Трохи допомогти йому, заощадити грошей і, можливо, вступити в коледж через рік. Але він кинув у мій бік один зі своїх фірмових нищівних поглядів, і слова випарувалися з мого язика.

Після вечері баба повів мене в бар через дорогу від ресторану. То був похмурий заклад, його стіни ввібрали в себе їдкий запах пива, який мені ніколи не подобався. Чоловіки в бейсбольних кашкетах і майках грали в пул, а понад зеленими столами пливли хмари цигаркового диму і мінилися у фосфоресцентному світлі. Ми привернули до себе погляди: баба в коричневому костюмі та я в штанах зі стрілками і спортивній куртці. Сіли коло барної стійки, поруч з якимось старим — синюваті відблиски реклами «Мікелоуб»[39], що висіла вгорі, надавали його зморшкуватому обличчю хворобливого вигляду. Баба запалив цигарку і замовив нам пива.

— Сьогодні я надто щасливий, — оголосив усім і нікому. — Сьогодні я п’ю зі своїм сином. І ще одне пиво для мого приятеля, будь ласка, — додав і поплескав старого по спині.

Старигань ледь підняв капелюха й усміхнувся. Йому бракувало верхніх зубів.

Баба випив своє пиво трьома ковтками і замовив ще. Він подужав уже три пляшки, поки я ледве вицмулив четвертину. А потім пригостив старого скотчем і купив чотирьом гравцям у пул по кухлю «Будвайзера». Чоловіки тиснули йому руку і поплескували по спині. Хтось підкурив батькові цигарку. Баба послабив краватку і дав старому жменю четвертаків. Тоді показав на музичний автомат.

— Скажи, хай замовить свої улюблені пісні, — попросив мене.

Старий кивнув і відсалютував бабі. Невдовзі в барі вже гучно ревіла музика кантрі — отак запросто баба розпочав вечірку.

Якоїсь миті батько підвівся, підняв пиво, розхлюпавши його на запорошену тирсою підлогу, і прокричав:

— На хрін Росію!

У барі засміялись, а потім на все горло повторили це гасло. Баба знову купив усім по пиву.

Коли ми йшли, всі посмутніли — не хотіли відпускати батька. Кабул, Пешавар, Гейвард. Старий добрий баба, подумав я, усміхаючись.

Ми їхали додому заїждженим батьковим охристо-жовтим «б’юїком сенчурі». Я був за кермом, а баба дорогою задрімав і хропів, як відбійний молоток. Від нього солодко й гостро віяло тютюном і алкоголем. Проте, коли я спинив машину, батько сів і сказав хрипким голосом:

— Їдь до кінця кварталу.

— Навіщо, баба?

— Їдь.

Він попросив припаркуватися на південному кінці вулиці та вручив мені ключі.

— Он він, — сказав, показуючи на автомобіль, що стояв перед нами.

То був «форд» старої моделі, довгий і широкий, якогось темного кольору — годі було роздивитися в місячному світлі.

— Його ще треба пофарбувати, і я домовився з одним хлопцем на заправці, він поставить нові амортизатори, але загалом машина справна.

Вражений, я взяв ключі. Перевів погляд з батька на авто.

— Треба ж тобі чимось їздити в коледж, — промовив він.

Я взяв його руку. Стиснув. До очей підкотилися сльози, і я зрадів, що на наші обличчя падає тінь.

— Дякую, баба.

Ми пересіли у «форд». То був «ґранд торіно». Темно-синій, сказав баба. Я проїхався кварталом, випробовуючи гальма, радіо, поворотні сигнали. Припаркувався на стоянці біля нашого будинку і вимкнув мотор.

— Ташаккор, баба-джан, — сказав я.

Хотів сказати більше, розповісти, як мене зворушив цей вияв доброти, як сильно я ціную все, що він для мене зробив, і все, що продовжує робити. Але розумів, що йому тоді стало б ніяково. Тому просто повторив:

— Ташаккор.

Батько всміхнувся і сперся на підголівник — лобом майже торкався стелі. Ми мовчали. Сиділи в темряві, слухали, як з тихим клац-клац холоне мотор, як удалині виє сирена. Потім баба повернув голову в мій бік:

— Якби ж сьогодні з нами був Гассан.

Щойно я почув ім’я Гассана, горло мені стиснули сталеві руки. Я опустив вікно. І почекав, доки сталеві руки послаблять хватку.

Восени вступлю в коледж