Поліна Кулакова - Усі їхні демони, Поліна Кулакова

компанії, що займалася реалізацією якихось косметичних засобів. Робота так собі, але Інна її дуже любила, казала, що там чудовий колектив, серед якого вона почувається на своєму місці. А от Назар тоді служив ще старшим лейтенантом міліції, працював оперативником. Зазвичай розслідував дрібні крадіжки й хуліганські розбірки. Одного дня його мобільний телефон, тоді ще старенький, з перших моделей із сенсорним екраном, озвався тривожною мелодією — телефонувала Інна. За п’ять хвилин по тому він стрибнув за кермо свого вишневого «ланоса» й помчав на повній швидкості до дитсадка.

На подвір’ї юрмилися вихователі й інші працівники закладу. Біля самих воріт, заїхавши на тротуар, стояла «швидка». Назар побіг до директорки й дізнався, що тут збіса трапилося. Їхній син з іншим хлопчиком щось не поділили під час прогулянки перед обідом. Спочатку сварилися між собою, штовхалися. Няня зробила їм зауваження, і діти на якусь хвилину заспокоїлися. А тоді їхній Костя підійшов і почав жорстоко лупцювати того хлопчика. В дію пішли вивчені на тренуваннях прийоми тхеквондо. Кілька замахів ногою і суперник уже лежав на землі. Побитим дитям, за збігом обставин, виявився син директора фірми, де працювала Інна. Той самий директор два роки тому допоміг їм домовитися про цей садочок — один з найкращих у місті.

Костю довелося забрати додому разом з документами, Інну наступного ж дня звільнили без компенсації. Син директора впав і забився головою об бруківку, викладену жовтою цеглою вздовж пішохідної доріжки, відтак потрапив до лікарні із закритою черепно-мозковою травмою.

Хлопчик вижив, але люди потім переповідали, що травма не минула без наслідків — він погано розмовляв і мав серйозні проблеми з навчанням. Оскаженілий батько покаліченої дитини вимагав правосуддя й звільненням Інни не бажав обмежуватися. Він зібрався подавати до суду, щоб притягнути до кримінальної відповідальності батьків, але за спиною Назара стояла вся міліція...

Зрештою історію зам’яли. Але Інна звинувачувала в усьому Назара, адже саме він віддав малого вчитися тхеквондо, а ще раніше приніс додому заряджену зброю. Їхній шлюб протривав ще три роки — три пекельних роки, сповнені щоденних скандалів. Було все — і битий посуд, і «пиляння», і щотижневе збирання речей... Дедалі частіше Назар затримувався після роботи з колегами на кухоль пива, дедалі частіше приходив поночі нетверезим... Інна теж почала більше часу бувати з подругами — то в нічний клуб підуть, то на концерт, то влаштують собі спонтанні вихідні на базі відпочинку в Карпатах...

Одного дня вона повідомила, що хоче розлучення.

Щоб побороти хвилю неприємних спогадів та відчуття безпорадності, Назар поринув у роботу. За годину таки навів лад у завислих справах, тоді зателефонував підлеглим оперативникам й дізнався, що поки ніхто нічого не нарив. Мертву дівчину не знайшли в жодній базі, але надіслали її фото колегам у Харків. Можливо, хтось з оточення Піскуна її знає. Також після проведення брифінгу журналістам передали фото автомобіля і жертви з валізи (звісно, обрали максимально адекватний знімок, без розчленування). Була примарна надія, що серед глядачів новин, читачів газет та користувачів фейсбуку віднайдуться свідки. Якщо ж не вдасться відстежити автомобіль та встановити особу загиблої — ця справа стане черговим «глухарем», а заразом і великим міцним цвяхом у домовині Назарової кар’єри...

У двері його кабінету знову хтось постукав. Потому з’явилася голова Гричака, котра спитала, як ідуть справи. Назар розвів руками й повідомив, що вони працюють на високих обертах. Підполковник попрощався і пішов додому. Назар теж уже хотів було «закруглятися», та спочатку вирішив переглянути ще раз ті шматки відео, де камери піймали чорний Ford Sierra з харківськими номерами. Ось камера біля кіоску харчосмакової фабрики «Ксенія» фіксує виїзд машини біля «Юності»: 00:20; потім проїзд через пішохідний перехід на Галицькій, поруч із перехрестям з вулицею Пулюя: 00:22; наступний фрагмент — «седан» із водієм та пасажиром минає освітлений перехід в районі спорткомплексу... І тут Назара щось залоскотало — якась нав’язлива думка, відчуття, що він пропускає важливу деталь.

«Чого вони поперлися Галицькою? Там навіть у цей час є рух... Логічніше було б рухатися Береговою та виїхати так само біля спорткомплексу».

І тут він нарешті звернув увагу на час, зазначений в кутику екрана: 00:45.

«А де ж ви були цілих двадцять хвилин?!»

Розділ 28

У чорному отворі відчиненої комірчини з’явився силует.

Леся ніяк не могла розгледіти, хто це, очі застилало пеленою сліз. Вона вскочила прямісінько у пастку демонів, наївно сподіваючись, що самотужки здатна їх здолати. Тепер їй не вибратися з цього підвалу... Жах пульсував у кожній клітинці тіла, змушуючи шкіру вкриватися сиротами. Серце, здавалося, от-от вирветься з грудей, у вухах гриміло шумовиння шторму.

Чиїсь руки міцно тримали її ззаду, схопивши за плечі й затиснувши рота. Дівчинці було дуже боляче, від браку кисню запаморочилося у голові. Ще трохи, і вона зомліє. Схоже, її таки схопили демони, котрих вона збиралася тут уполювати. Або ж сама темрява полонила її, повелителька всіх демонів. І молитва тут не допоможе.

— Відпусти! — аж раптом з темряви вихопився знайомий хрипкуватий голос.

Цей голос змусив її широко розплющити очі. Невже.

Демон, що утримував дитину, незграбно смикнув її назад, аж Леся ледве втрималася на ногах. У ніздрі знову вдарив сморід немитого тіла, вкотре нагадавши про нечупар-пияків, що присмокталися до цього будинку.

«Певно, так само смердять їхні демони?»

— Та відпусти ж малу! — вдруге озвався знайомий силует тим самим хрипкуватим голосом, котрого вона ніколи не сплутала б із тисячами інших голосів. — Чи тобі повилазило? Не бачиш, що це припхалася моя дурна сестра?

Нарешті темрява забрала від дівчинки свої лаписька, миттєво зробившись людиною. Хлопцем-підлітком, що розгублено бурмотів якісь недолугі виправдання, мовляв, «попереджати треба» чи «звідки я знав». Втративши опору, Леся за інерцією повалилася на бетонну підлогу. Образок вислизнув з її пальців й нечутно приземлився десь у пилюці. З одвірка комірчини у напівморок підвалу вийшов її брат.

— Знайшла. — прошепотіла Леся на одному подиху. — Знайшла!

Вона так довго чекала цієї миті, що тепер не знала — плакати на радощах чи смітися? Так, це вона його знайшла! Вона поверне свого блудного братика додому...

Діма підскочив до сестри, котра, здавалося, заціпеніла, опустився на коліна, поклав руку їй на плече. Тоді вона нарешті зірвалася в нестримний плач-полегшення і кинулася обіймати брата. Сморід, який відчула, щойно спустившись у підвал, таки йшов від Дмитра. Йому терміново треба помитися й перевдягнутися у чисте.

— Ей, ей! Ти чого? —