Поліна Кулакова - Усі їхні демони, Поліна Кулакова

спитав Діма. — Як тут опинилася? Ще й дивись, уся мокра.

— А від тебе смердить, наче від демона! — Леся кілька разів принагідно чхнула й обоє розреготалися. Виявляється, від щастя можна плакати й сміятися водночас. А в голові вибухало феєрверками єдине слово: «Знайшла!»

— Льоля, ти не забилася? Все добре? — зрештою нагадався Діма, грізно зиркнувши на приятеля, що примудрився захопити його сестру в заручники. — Все ж добре, Кінь не хотів тебе налякати. Правда, Кінь?!

Хлопець на прізвисько «Кінь» підпирав стіну.

— Угу, — відповів, сплюнувши собі під ноги.

Діма допоміг сестрі підвестися, витираючи шерехатою долонею їй сльози. Леся потай зиркала у бік незнайомця. Добре роздивитися у напівтемряві його не змогла, але одразу помітила, що цей хлопець дуже високий, значно вищий за її брата.

Аж раптом у Коня задзеленчав телефон. Він неохоче дістав його, вилаявся, побачивши, хто телефонує, і пішов відповідати на дзвінок кудись углиб підвалу. За ним тяглося бліде підсвічування. Щойно Кінь забрався з поля зору, Діма глянув на сестру:

— То чого ти сюди спустилася? В нашій комірці давно порожньо.

Дівчинка завмерла, раптом згадавши про образок, який зронила.

Почала обмацувати поглядом темну підлогу, але нічого не побачила.

Зрозумівши сестру без слів, Діма дістав з куртки запальничку, чиркнув й підсвітив для неї підлогу. У спалаху вогника Леся одразу ж помітила свій оберіг, хутко нагнулася й підхопила образок, сховала назад до кишені.

— Я. — вирішила сказати братові чисту правду. — Я демонів прийшла виганяти.

— Що? — Діма знову засміявся.

— Ну, демонів! — повторила Леся. — Тих, що тата Вітю роблять злим...

— Водяра його робить злим! — випалив старший брат. — Якби менше бухав, то й менше б паяло!..

Усмішка сповзла з його обличчя, ніби не було. Леся одразу ж відчула хвилю гніву, яку випромінював її брат. І зринула думка: «А що, власне, тут робить він?»

— Йди додому, мала, — такою була відповідь на її мовчазне запитання.

— Ходімо зі мною, — попрохала Леся. — Тобі помитися треба. І мамі показатися, вона так хвилюється.

Дмитро мовчав, намагаючись не дивитися в очі сестрі.

— А школу навіщо прогулюєш? Катерина Вадимівна дуже зла на тебе і.

— Не твоя справа, — урвав її нарешті. — Марш звідси!

Леся розгубилася. Ще хвилину тому він говорив із нею приязно, ніби справді скучив. А тепер що, знову? Проганяє? Командує? Виходить, він анітрохи не змінився!

— Ти з дому втік, правда? — допитувалася вона.

— Не твоя справа.

— Нащо втік? — ніяк не вгавала. — Вертайся назад.

— Маршуй звідси!

Його крик заполонив увесь простір. Здавалося, зараз стіни почнуть кришитися — так нестерпно багато цього крику. Леся затулила долонями вуха та замружила очі.

«Чому він так лютує?»

— Дімо, будь ласка. — почала стиха скиглити. — Тато Вітя був дуже злий у неділю. Я так боюся!

— Мамці про це розкажи. Вона в усьому винна!

— ...він дуже її побив.

— Вона сама в усьому винна!!!

Леся затремтіла. Від страху й холоду, які знову повернулися. Мокрий від дощу одяг так само неприємно прилипав до тіла. У кросівках, обліплених болотом, хлюпало. А найгірше — вона ще ніколи не бачила такого Діму. Певна річ, іноді він бував нервовим, не хотів з нею розмовляти, але зараз щось було не так.

«Демони...»— одна коротка думка осяяла нажахану свідомість. В її брата теж уселився демон. Тому він утік жити в підвал? Демон примусив? Леся обережно потягнулася до кишеньки, та аж тепер зрозуміла — тут замало світла, щоб прочитати «Отче Наш» на звороті образка. Треба було краще підготуватися й вивчити його напам’ять до кінця. Чи, може, частини молитви вистачить?

— Будь ласка, — заскімлила Леся, не піднімаючи очей на брата. — Мені страшно...

— Я буду тут, а ти шуруй додому.

— А я не хочу йти без тебе!

— Лесько! — Діма ледь зумів стриматися. — Я тебе дуже прошу.

— Чому ти не хочеш повертатися додому? — прямо спитала вона.

— Я не можу. Тобто не можу зараз тобі сказати. Але ти маєш послухатися мене.

Леся кивнула, проковтнувши клубок смутку.

— І ти маєш присягнутися, що нікому не розкажеш, де я!

— Чому? — не розуміла вона.

Тим часом Кінь повернувся, зайняв позицію під стіною й уважно спостерігав за ними.

— Вона розбовкає, — нарешті втрутився.

— Лесько, пообіцяй мовчати! — Діма схопив обома руками її за плечі й почав трясти.

Леся не на жарт перелякалася:

— Добре!

— Що добре? — перепитав Діма, аби впевнитись у ній.

— Я нікому не скажу!

— Мене хтось шукає? Додому, може, хтось приходив, розпитував?

Леся заперечно похитала головою й додала:

— Мама сьогодні твоїх однокласників обдзвонювала і просила мене сходити до Славка, про тебе спитати.

— Ясно, — гаркнув Діма, відпускаючи її. — Ще хтось?

— Та ні.

Леся вирішила не зізнаватися братові, що ходила до його класної керівнички. Він на неї розгнівається ще дужче.

— Тоді домовимося так. — почав було Діма.

— Та вона тебе з потрохами здасть, чувак! — знову озвався Кінь. — Усе тепер — приїхали. Нам кінець!

— Помовч, дурбецало. Не з тобою розмовляю!

Дівчинка мовчки роздивлялася свої брудні кросівки, не насмілюючись зайвий раз зітхнути. Під горло підступала гіркота. Леся так хотіла знайти брата! Була переконана, що варто йому повернутися — все налагодиться! Але ось він тут, перед нею, стоїть, міцно стиснувши кулаки, і говорить так, наче зараз кинеться її лупцювати. І ще оцей його новий друг, Кінь, котрого Леся ніколи досі не бачила. Від нього аж мороз хребтом...

— Лесю, — продовжив Дмитро. — Ти скажеш мамі та всім іншим, що я поки живу у свого друга.

— Якого? — перепитала дівчинка.

— Наприклад, у Льоші.

— А якщо перевірятимуть?

— Це вже мої проблеми. Просто скажи, що зі мною все о’кей.

Леся дала зрозуміти, що все зробить. Вона не любила брехати, адже бабуся завжди вчила, що брехати — дуже погано. Але зараз їй було так страшно, що мусила пообіцяти. А порушувати своє слово — це ж іще гірше, ніж казати неправду. Христі ж Леся цього не пробачить? Отже, сама має дотриматися даного слова.

Кінь тим часом прикурив цигарку, й у підвалі стало нічим дихати. Леся роззирнулася, закашлялася, але