Поліна Кулакова - Усі їхні демони, Поліна Кулакова

В одній з квартир сірої «хрущовки» живе, здавалося б, звичайна сім’я. Проте за зачиненими дверима того дому відбуваються тривожні події, що їх байдужі сусіди воліють не помічати. Жінка, котра потерпає від домашнього насилля; хлопець-підліток, який шукає розуміння й підтримку на вулиці; самотня дев’ятирічна дівчинка, що вчиться жити з «демонами» своїх батьків...
«Усі їхні демони» — вибуховий соціальний трилер про дітей, позбавлених дитинства, алкоголізм, байдужість... та криваві вбивства у маленькому містечку.

Поліна Кулакова

Усі їхні демони

Персонажі цієї книги вигадані.

Усі збіги з реальними подіями або людьми є випадковістю.

Від авторки

Перед тим, як написати цю історію, я довго вагалася. Мої сумніви полягали не в тому, чи буде читачам цікаво... Найдужче я боялася, що сама не витримаю процесу написання... це було чимось на кшталт здирання присохлої кірки з рани, котра досі не загоїлася.

«Усі їхні демони» насамперед про дітей, що зростають у родинах алкоголіків. Їм доводиться нелегко, адже захмелілі батьки часто вдаються до насилля, нехтують добробутом, чистотою, затишком помешкання, а зрештою й своїми батьківськими обов’язками. Я знаю історію маленького хлопчика, який їв сиру картоплю та переховувався в собачій будці у дворі, доки мама з татом безпросвітно пиячили. А ця історія — про дівчинку, яка жила в куточку, відгородженому сервантом, спала на кривому розкладному кріслі, задихалася від густого диму цигарок (дорослі курили просто в кімнаті) й засинала з ватою у вухах, аби не чути галасу п’яних батьків та їхніх друзів по чарці за «стіною».

Хлопчикові з будки пощастило — по маминій смерті його забрали родичі з іншого міста, він виріс гарною й порядною людиною. Життя дівчинки за шафою теж склалося добре — їй на шляху траплялися чудові люди, що вчасно простягали руку підтримки та стали справжнім взірцем для наслідування. Дівчинка подорослішала, переїхала, вона не курить, не пиячить, та що там — навіть стала письменницею! Цю дівчинку ви знаєте під ім’ям Поліни Кулакової. Однак «Усі їхні демони» — не про мене. Герої цієї книжки — маленька Леся, її старший брат, її батьки — вигадані персонажі, як і майже все, що з ними сталося. Тому я б не хотіла, аби в тексті «вишукували» мене. Це зовсім інша історія, зовсім інше життя. Зрештою значно похмуріше, ніж видалося моє дитинство.

У 90-х проблема домашнього насилля та зловживання алкоголем була досить поширеною, що тоді не вважалося дивовижею, у багатьох сім’ях хтось «сидів на стакані». Чимало людей у ті буремні роки прикладалося до пляшки в пошуках розради, товариства. На жаль, ця проблема залишається актуальною і по сьогодні. Крики лунають за зачиненими дверима й тих родин, котрі на позір видаються щасливими та успішними. Переконана, чи не кожен мешканець багатоквартирного будинку хоча б раз чув таких сусідів... Між іншим, в Україні зареєстровано понад сорок тисяч дітей, позбавлених батьківської опіки. Переважна більшість — діти, які втратили родину й дім унаслідок алкоголізму та/або наркоманії батьків. Подібна залежність рано чи пізно призводить до смертей (алкоголь руйнує клітини мозку, спричиняє інші незворотні зміни в організмі). Або ж недоглянуту малечу забирають від живих батьків після вимушеного втручання ювенальної поліції чи інших державних служб у справах неповнолітніх. Далі — прийомні сім’ї, притулки, інтернати, а в особливо складних випадках — спецзаклади...

Під час написання цієї книги я спілкувалася з керівниками кількох дитячих будинків, аби дізнатися, чим ми можемо допомогти. Найважливіше, що кожен з нас може дати: гідний приклад для наслідування та звичайне людське спілкування. Це саме те, що свого часу зарадило мені, отже, спроможне врятувати й інших діток, яким пощастило значно менше.

Я дуже боялася відкриватись іншим, та й досі боюся. Тож щиро вдячна кожному, хто підтримував мене під час роботи над «Усіма їхніми демонами», не дозволяв зупинитися й зневіритися попри той біль, що його завдавав мені цей текст. Романа Яремин, Артем Сова — ви втримали мене, коли я майже була готова відступитися. Також дякую найпершим читачам, які ділилися власними емоціями, перевершуючи мої найсміливіші сподівання, й допомагали робити кращою цю книгу: Дмитро Носик, Ксенія Солнцева, Вікторія Гнипа, Катя Гасан, Василь Крамарець, Роксана Шевчук...

І насамкінець висловлюю безмежну любов особливим людям — химерним котикам із видавництва «Дім Химер», що стали мені справжньою новою родиною. Вікторія Гранецька, Влад Сорд, Олена Одинока, слів не вистачить описати мою вдячність за вашу підтримку та довіру.

Просто не будьмо байдужими,

Ваша Поліна Кулакова

Пролог

Місто огортали сутінки. Невеличке подвір’я, затиснуте між двома п’ятиповерховими будинками та нещодавно зведеним кварталом вишуканих «висоток», розчинялося у вогкій темряві. По телевізору саме крутили новий сезон популярного кулінарного шоу, звуки якого долітали крізь прочинену кватирку на другому поверсі, проте зараз шоу ніхто не дивився. Усі були тут — на вулиці. Сусіди з кількох найближчих під’їздів стояли натовпом роззяв. Хтось перешіптувався, хтось налякано зойкав, хтось схлипував. Коли санітари винесли ноші з парадного й поволі рушили до карети швидкої допомоги, гомін посилився.

— Господи... Вони накрили її з головою! — озвалася дебела жінка у старому коричневому пальті. Вона та ще кілька сусідок вивертали голови слідом за санітарами.

На вулиці було прохолодно. Ще минулого тижня місто ніжилося в теплі справжнього «бабиного літа», сьогодні ж стовпчики термометрів несподівано впали до нульової позначки, небо затяглося щільною завісою важких чорних хмар й уже надвечір пустився дощ зі снігом.

Опале листя під чоботами санітарів шурхало врізнобіч та хрумкотіло, мов яєчна шкаралупа. Раптові пориви вітру немилосердно шарпали одяг, примушуючи бригаду медиків та юрму глядачів скулитися від холоду. Здається, обличчя санітарів були безбарвними, посірілими, та в їхніх очах ще можна було помітити рештки шоку від побаченого у квартирі на першому поверсі. Глядачі з сусідніх квартир пожадливо видивлялися кожну деталь, аби нічого не пропустити. Коли ж з-під простирадла, яким накрили тіло, випала мертва скривавлена рука, частина юрмища перестрашено зойкнула.

— Бідолашна. — просльозилася якась жаліслива тітонька, склавши долоні човником, ніби в молитві.

«Швидка» з тілом поїхала без сирен, ще одна машина залишилася чекати на іншу бригаду, яка досі перебувала у квартирі. Приїзд медиків першою зауважила та жінка в коричневому пальті, тож коли біля їхнього під’їзду загальмував реанімобіль, зазираючи у вікна синьо-червоними проблисковими маячками, вона першою кинулася в розвідку. Друга «швидка» та наряд поліції прибули за десять хвилин після того, як жіночка вискочила у двір.

Люди під під’їздом і далі перешіптувалися й час від часу зазирали у вікна квартири на першому поверсі, намагаючись угледіти, що там коїться. Крізь запнуті фіранки пробивалося тьмяне жовте світло, на тлі котрого, як у театрі тіней, сновигали метушливі силуети — поліція, лікарі, експерти, мешканці квартири. Натовп