Поліна Кулакова - Усі їхні демони, Поліна Кулакова

не стихав. Хтось засуджував людей, які жили там, хтось висував уже геть неймовірні версії трагедії...

Це була звичайна п’ятиповерхова «хрущовка» Івано-Франківська на шість під’їздів. Люди, які мешкали тут, отримали квартири ще за Совітів, вистоявши багаторічну чергу. Сьогодні тут залишилися переважно пенсіонери (саме ті, що дочекалися заповітної житлової площі), або студенти чи працююча молодь, недорого винаймаючи помешкання, адже будинок був старим, та й не в центрі міста. А ті покоління, що зростали тут, уже зі своїми дітьми перебралися в новобудови. Там у них розпочалося нормальне життя з автономним опаленням, чистими під’їздами, просторими паркінґами, зручними дитячими майданчиками.

Та зосталося в старому будинку й кілька сімей, які застрягли поколіннями в одній квартирі. Так ніби квадратні метри серед панельних стін ув’язнили їх магічним чином, відібравши будь-яке бажання рухатися вперед. Це були люди з незаможних родин, які не влаштувалися топ-менеджерами успішних компаній, не започаткували власний бізнес, не поїхали мити підлоги в Португалію, Італію чи інші країни Європи, аби купити собі нове житло та забезпечене майбутнє тут. Люди, котрих рятувала чарка горілки на сніданок, обід та вечерю, не бентежили накопичені борги за комунальні послуги, вервечки пияків попід вікнами чи постійний сморід на сходових майданчиках. У цьому будинку, як і в сотнях йому подібних, час ніби завмер. Мешканці народжувалися, жили, помирали, перебуваючи в якомусь застиглому стані. Тут досі витав дух минулого. Тут жили за старими правилами та давно узвичаєними шаблонами.

Юрма збивалася докупи й розросталася. Дедалі більше пожильців висипалося з довколишніх будинків, аби не пропустити жодної цікавої подробиці. Здається, нікому вже не дошкуляли ані пронизливий холод, ані крижаний дощ зі снігом. Адже не щодня побачиш криваве вбивство по сусідству, це ж бо не кіно! Ось поліцейські вивели у кайданках хлопця, заляпаного кров’ю, всадовили його в автомобіль. Збуджене людське перешіптування переросло у нестерпний гомін...

Якби ж натовп під під’їздом спромігся замовкнути бодай на мить, то почув би розпачливе виття убитої горем жінки. Почув би, як нестерпно гірко плаче дитина, світ якої назавжди зруйнували дорослі. А якби добропорядні сусіди не відверталися спинами щоразу, коли з-за зачинених дверей лунали крики, то, можливо, цього всього й не сталося б ніколи. Якби ж. Та люди зазвичай чують лише себе, переймаються лише власним життям, власними негараздами. Усе, що цікавить пересічну більшість, — невгамовний голос із телевізора, що волає про чергову владу й ігри, в які грають «нові обличчя», а ще постійно ввімкнутий смартфон із нескінченними стрічками соцмереж. Те, що відбувається на екранах, значно важливіше, аніж трагедії, котрі розгортаються під самим їхнім носом.

Розділ 1

Нарешті у Лесі буде власна кімната. Окреме ліжко, парта і полиця для книжок.

Учора, коли вона повернулася зі школи, тато Вітя погукав її просто з порогу:

— Льоля, маю для тебе сюрприз! — весело озвався він, прочиняючи двері до їхньої з мамою спальні.

Вона нечасто бувала там. Хіба тоді, коли дозволяли подивитися телевізор, чи на зимові свята, чи як у когось із домашніх траплявся день народження. Ось тоді батьківську кімнату нарешті прибирали, складали диван, на якому мама і тато Вітя спали, а з кухні вносили великий стіл.

Скинувши портфель на підлозі у передпокої, Леся слухняно рушила за татом Вітею. У кімнаті, як завжди, панував напівморок. Важкі завіси сливового кольору щільно затуляли вікна, диван стояв розкладений, а постіль розстелена. Лесині худенькі ніжки у білих шкарпетках м’яко ступили на брудний коричневий килим із незрозумілим візерунком.

— Отам, — тато Вітя показав рукою у віддалений куток спальні, де височів відсунутий від стіни сервант.

Тільки тепер Леся помітила, що в кімнаті бракує місця. Раніше шафа і сервант з блискучого лакованого дерева стояли вздовж стіни, а зараз їх посунули, відгородивши куток. Кришталевий сервіз на скляній поличці поблискував у дзеркальній ніші серванту.

Леся підвела погляд на тата Вітю. Темне кучеряве й трохи задовге волосся кидало тінь на його обличчя, але під пишними вусами розпливалася задоволена посмішка. Кивком голови він дав їй знак іти далі, навіть легенько підштовхнув у спину. Кілька несміливих кроків, і ось уже Леся зазирає за шафу.

— Що це? — зачудовано питає вона тата Вітю.

— Твоя кімната, — з помітним самовдоволенням відповідає чоловік.

Із роззявленим ротом Леся оглядає розкладене крісло, яке раніше стояло біля журнального столика, а тепер слугуватиме їй ліжком. До стіни на металевих кутиках прикручено невеличку міцну дошку, над нею ще одна, а під ними — табуретка з кухні.

Леся присіла.

— Тут робитимеш уроки, — постановив тато Вітя, затуливши собою прохід між шафою та стіною. — Скоро до нас переїде дядько Петро, він житиме з Дімою.

Згадавши Петра, чоловік до хрускоту у пальцях стиснув кулаки. Лесю не здивувала така реакція — тато Вітя не надто любив старшого маминого брата.

Так сталося, що дядько Петя розлучився з тіткою Ірою і тепер йому ніде жити. Раніше він часто бував у них вдома, завжди мав цілу купу веселих історій, які міг до пізньої ночі розповідати. А ще грав на гітарі. Саме дядько Петя навчив Дмитра його перших акордів й на чотирнадцятиліття подарував хлопцеві акустичну гітару з львівської «Трембіти».

Тато Вітя потягнувся рукою до невеличкої пластмасової бра над саморобною партою, і Лесину «кімнату» залило тьмаве жовте світло. Дівчинка досі мала трохи збентежений вигляд. Тоненькі губи тремтіли. Прозорий погляд великих, мов намальованих оченят бігав туди-сюди, ніби обмацуючи «кімнату».

— Поки вкрутив «сороківку», — сказав він, кивнувши на бра, — викрутив з лампи над бабиним ліжком, їй воно без потреби... З получки купимо щось краще.

Леся роззирнулася й заусміхалася. Русяве волосся, зібране у хвіст на потилиці, затріпотіло хвилями.

— Як у Гаррі Поттера! — із захватом мовила вона.

— Ага, — погодився тато Вітя, — тільки не комора під сходами, а таки шмат справжньої кімнати.

Минулого тижня вони з мамою і татом Вітею знову переглядали фільм «Гаррі Поттер та філософський камінь».

— Класно! — дівчинка аж сяяла від радощів.

Бліде дитяче личко вкрив рожевий рум’янець, а неслухняне пасмо волосся, яке вибилося з хвостика, впало на очі. Леся похапцем прибрала його рукою, заклала за вушко й підвела погляд на чоловіка. У прозорій блакиті її очей палахкотіло щастя, ніби хтось раптом запустив святкові феєрверки. Тато Вітя ледь помітно всміхнувся, а тоді склав руки на грудях, відкашлявся і сказав серйозним тоном:

— Тільки не забувай про правила...

— Як мишка, —