Павло Сергійович Дерев'янко - Пісня дібров, Павло Сергійович Дерев'янко

І кинув погляд на Максима, який вивчав корінці інших книжок.

— Ми тут стоїмо — отже, Орден існує, — заперечив Северин.

— Полиш цю срань, — відмахнувся Гнат. — Ордену немає. Осавул немає. Присяги немає.

Саме час утамувати голод, подумав Ярема, і почав із пирога.

— Ми приносили клятву не Раді сімох, а собі.

— Собі? Тоді я плюю на ту клятву, — Гнат кинув пташину кістку на тацю.

— Я роблю це не заради слів присяги, — Северин підійшов до доньки і поцілував її у маківку. — Я роблю це заради неї. Щоб їй не довелося тікати на край світу. Щоб вона могла жити щасливо тут.

Оля потягнулася до нього. Чорнововк підхопив доньку на руки.

— Щасливо не буде, — Еней махнув рукою у бік державного прапору, що висів на стіні між шаф. — Ця країна зрадила нас, Щезнику.

Ярема запив пирога вином. Як давно він не смакував такої їжі!

— Тому треба зрадити її навзаєм?

— Ти питаєш невдаху, який не спромігся зберегти вірність власній дружині, — втрутилася Катря. — Господи, Гнате! Ось чому ти уникав зустрічі! Ти себе в дзеркалі бачив? На що ти перетворився?

Її слова подіяли на Енея лихими чарами.

— Я... того, — знітився він.

— Пиячив і жалів себе, — продовжила замість нього Катря.

— Доцю, а закрий-но вушка, як я тебе вчила.

Оля слухняно затулила вуха долоньками і навіть оченята заплющила. Яровий заворожено слухав, як Катря періщить молодшого брата. Старші сестри ніколи не дошкуляли йому: у дитячому віці вони бавилися з ним, як із лялькою, а коли підросли, то просто ігнорували. Між ними ніколи не було дружби — сестри не шукали її. Коли ж він бачив їх востаннє? Напевно, ще до обрання Якова гетьманом. Після початку війни Софія і Вожена виїхали за кордон разом із родинами. Інколи надсилали матері листи.

— ... лайно ти малодушне, — завершила Катря. — Заткайся і не розтуляй свого смердючого писка!

Гнат набурмосився. Інші мовчали, не знаючи, як порушити незручну мовчанку. Всіх виручила Оля, що втомилася затуляти вуха, й оголосила:

— Гам-гам! — чим і звела сварку нанівець.

Северин пересадив доньку на високого стільця для годування — колись він належав Яремі, а до цього сестрам. Катря взялася годувати Олю молочною кашею, яку для неї завбачливо принесли в окремому казанку.

— Друзі, всі ми виснажені, — Ярема, здолавши перший голод, почувався відповідальним: зрештою, це був його маєток. — Але ми знову зібралися разом, і я радий бачити кожного.

Хтось мусив взяти на себе обов'язки миротворця. Зазвичай цю роль виконував Варган, але сьогодні Яровий був господарем, тож йому і туркотіти голубом миру.

— Я піднімаю келих за наше порозуміння. І за нашу перемогу!

До тосту приєднався тільки Гнат, якому годився будь-який привід випити. Пилип і Северин утрималися, Катря займалася донькою, а Максим стояв якнайдалі від столу і вдавав, ніби його тут узагалі немає.

— Щезнику, ми зібралися тут через тебе, — нагадав Олефір. — Саме час розповісти про свій задум.

— Так, — Северин відкинув з обличчя пасмо посивілого волосся. — Я ціную те, що кожен із вас приїхав, і радий бачити всіх разом... Як це було до мого зникнення.

Кілька секунд він збирався на думці.

— Коли я повернувся з потойбічного полону, виявилося, що тут минув рік. Усе змінилося. Прийшла Орда, хорти майже зникли... І наш Орден також.

Ніхто з присутніх не мав на собі ані череса, ані бодай клямри на паску.

— Але ми, його останні лицарі, досі живі, — Северин уперше за вечір підвищив голос. — Ми зрадимо страчених братів і сестер, якщо не помстимося.

Катря і Пилип кивнули, Гнат скривився.

— Ми покараємо кожного, хто стояв біля витоків цієї змови, але це станеться пізніше, — Чорнововк схопив якусь із газет і махнув нею в повітрі. — Жодна помста не може переважити того, що Смарагдова Орда поглинула половину нашої країни. Вперше за сотні років ворог заступив кордони і просунувся так далеко!

Ярема позіхнув. Він давно наївся подібних просторікувань, що їх так полюбляють військові командири для поліпшення бойового духу перед боєм.

— Учора Темуджин видав ярлик на правління Сіверщини, — сповістив Пилип. — Матвій Горбань, шляхтич зі старого козацького роду, навколішках визнав єдиного намісника Тенґрі, Творця Світів та Істинного Владики Безмежжя на Землі Піднебесній, своїм повелителем, за що й отримав владу над новим українським улусом.

Від цієї новини шляхтич мало не сплюнув, але вчасно згадав, що він у батьківському кабінеті.

— Привселюдно визнаєш перемогу Орди і стаєш на її службу — отримуєш золото та титули. Чимало охочих спокуситься, — Северин кинув газету до купи інших. — Монголи зрозуміли, що замість спалених церков і зруйнованих хат підкорити землю можна інакше... Витонченіше. Підступніше.

— Що ти мелеш? — Гнат із тріском роздер чергову куріпку навпіл. — Темуджин вирізав Харків до ноги! Кривава пляма замість міста! Яка в сра...

Він скосив очі на Олю, потім на Катрю і продовжив спокійніше:

— Яка тут в дідька витонченість? Скільки сіл зрівняли з землею!

— Орда завжди починає навалу з насилля, чим убиває кількох зайців одночасно, — пояснив Яровий. — Залякування для одних; розрахунок на необдумані дії, спричинені прагненням помсти, для інших. Не кажучи про піднесення духу власних військ.

— Чому тоді не захопили Київ? Уся перевага на їхньому боці, — не вгавав Бойко.

— Темуджин не бере столиці штурмами, — шляхтич знову відчув неабияке роздратування. — Він чекає, допоки змучені голодом, моровицею, обстрілами і страхом обложені винесуть йому ключі від міста. Захоплена й сплюндрована столиця стає символом, що плекає ненависть і бажання відбити її. Столиця, що здалася без штурму, нищить бойовий дух і волю до супротиву. Розумієш?