Павло Сергійович Дерев'янко - Пісня дібров, Павло Сергійович Дерев'янко

Оля знову вгледіла іграшку.

— Даі-даі, — потягнулася до Савки. — Даі!

Її спритні пальченята майже схопили іграшку, але Савка відсахнувся, шморгнув носом і насупився. Пошрамовані руки притисли кривеньку поскубану мотанку до грудей.

— Моя, — Савка відступив на кілька кроків, ледь не перечепившись через стіл. — Моя мама!

— Даі, — наполягала Оля. — Даі-даі-даі!

Савка замотав головою так, що павичеве перо мало не відпало, і прожогом вибіг із кімнати.

Оля порозглядала двері, збагнула, що ляля зникла, скривила брівки і зайшлася ображеним плачем. Ярема спробував її заспокоїти, однак старі прийоми вже не діяли. Оля лишалася невтішною, тож Катря забрала доньку на руки. Люди правду кажуть — чужі діти швидко ростуть.

— Привіт, Малюче.

Яровий повернувся на голос, якого не чув понад рік. Він уже давно не сподівався почути його знову.

— Братику!

Северин Чорнововк у плоті. Еней мав рацію: Щезник зістарився щонайменше на десять, коли не на двадцять, років. Зігнуті гризотами плечі, обважнілі горем брови, скорботні зморшки на чолі, темрява в очах... Але, попри все, він був живий.

Ярема обійняв друга обережно — бозна, як той полон подіяв на Северинові кістки. Від Щезника пахло застарілим болем і свіжою радістю.

— Незвично бачити тебе голомозим, — усмішка дивовижно змінювала його обличчя, наче проглядав той самий юнак, який нещодавно отримав золоту клямру. — Але від того не менш радісно.

— Я теж дуже радий бачити тебе живим і здоровим.

— Ого, брате, — Чорнововк торкнувся рукава його однострою. — Січовий мундир сидить на тобі незгірше за характерницького кунтуша.

— Тьху! Наче баби у церкві, — Гнат допив келиха, судячи з рум'янцю на неголених щоках, далеко не першого. — Ще спіднім тут похваліться!

Єдиний із усіх, кого не хотілося горнути до грудей, тож Ярема і не став.

— Бачу, Енею, ти насолоджуєшся колекційним карпатським вином, — прохолодно зауважив він.

— Ага, — Бойко покрутив порожню пляшку в руках. — Кисляк. Краще б ви смачні наливочки колекціонували!

І недбало кинув пляшку під ноги.

Тиждень тому Ярема повертався з військової наради у Нічоги. Коли жебрак гукнув його, Яровий пройшов повз: він давно не подавав милостині. Гнатові довелося окликнути двічі, перш ніж шляхтич звернув увагу на пару шабель за спиною наполегливого волоцюги, і за кілька секунд із неприємним подивом розпізнав старого друга, що скидався на ожилого голема, виліпленого празькими кабалістами з кізяків. Ярема, ретельно приховуючи огиду від смороду немитого тіла, перемішаного з перегаром, вислухав неймовірну оповідку про повернення Щезника, після чого погодився приїхати на збори. Від спільної дороги до Чорткова шляхтич відкараскався важливими справами, і докори сумління за брехню не тривожили його.

— Вирішив надважливі справи? — поцікавився Гнат, відкорковуючи нову пляшку.

— Вирішив.

— Готовий закластися, що справи ховалися під якоюсь спідницею! Га? Зізнайся, Малюче, — Еней налив собі по вінця. — Хіба всі запорозькі жінки не мріють про ніч кохання зі славнозвісним Циклопом?

Ніхто, крім Гната, не засміявся.

— Енею, а приклади-но келиха до вуст, — сказав Ярема.

На це вмовляти не було потреби — той ковтав вино, наче воду.

— Отак і стій.

Бовдур Еней навмання вколов у болюче місце: останню звістку від Сильвії Ракоці Ярема отримав три місяці тому. Від першого поцілунку спливло півтора роки, але бачилися характерник і босорканя лише двічі — завжди десь на кордоні (раз у Князівстві, раз у Гетьманаті), завжди поспіхом. Ті зустрічі тривали всього кілька годин, і, наче порох, вкинутий у багаття, стрімко розпалювали почуття. Подих смерті додавав їхній пристрасті гострого фаталізму, від чого кожна промовлена фраза, цілунок і момент близькості карбувалися на пам'яті яскравим вибухом, що повертався спокусливими образами у снах.

Сильвія, його відважна прекрасна Сильвія, очолювала армію супротиву османським загарбникам десь у Південних Карпатах. Її послання, короткі, ніжні, вивчені напам'ять, він ховав у натільному гамані. Ярема відкинув думки про лебедину шию, про алебастрову шкіру, ніжну, мов шовк, і відвернувся від Енея, який дратував його самим своїм виглядом. Наблизився до незнайомця, що завмер на стільці у кутку кімнати.

Той самий альбінос, про якого згадувала мамуньо! Той не їв і не пив, ховав обличчя за старою книгою, взятої з шафи поруч — Степан Яровий мав пристрасть колекціонувати першодруки кирилицею — але не читав. Здавалося, намагався продавити собою стіну.

— Не маю честі бути знайомим, — мовив шляхтич. — Ярема Яровий.

Свого гербу він уже не називав.

— Максим, — Альбінос підніс обережний погляд червоних очей і одразу відвів його вбік. — Максим Вдовиченко.

Ось про якого дивака згадував Еней! Ніби Щезник забрав у Володаря лісу хлопця, якого кілька років тому сам і віддав... Химерна історія — як і все те загублене в часі поселення.

— Цікава книга?

— Я... е-е-е, — розгубився Максим, який, вочевидь, кирилицю навіть не знав.

— Вона належала моєму батькові. Він загинув у Вовчій війні.

Альбінос зашарівся, наче отримав ляпаса. Поставив книжку на місце, кашлянув і, не відводячи погляду від стінки, відповів:

— Мій батько теж загинув...

— А перед тим очолив Рокош.

Максим стиснув пальці в кулаки.

— Проте ми не мусимо нести хрести наших батьків, еге ж?

Шляхтич подав йому руку, і Вдовиченко здивовано поглянув на неї. Поволі, ніби очікуючи удару, відповів на рукостискання.

— Не бійся мого товариства, Максиме.

Ярема не відчував ані крихти ненависті до нього. У цьому світі вистачало багатьох людей, направду вартих ненависті.

— Отже, що я пропустив? — Малюк повернувся до столу.

Гнат похапцем обгризав рештки невеликої куріпки, Пилип і Северин перемовлялися над мапою Київщини, Катря розважала Олю, яка вже заспокоїлася через втрату лялі. Савка досі не повернувся.

— Нічого не пропустив, — Бойко витер жирні губи долонею і взявся до наступної куріпки. — Я саме нагадав,