Сюзанна Кларк - Піранезі, Сюзанна Кларк

які були мені потрібні, — були відсутні, від них зосталися лише кілька обірваних шматків на корінці. Розгорнув Щоденник № 3 (раніше — Щоденник № 23) й побачив те саме. Тридцять дві сторінки з відомостями про Кеттерлі зникли.

Я сів, ошелешений.

Хто ж таке зробив? Чи не Пророк? Я знав, що Кеттерлі йому осоружний. Чи не могла ненависть спонукати його знищити написане про ворога? А може, то була 16? 16 ненавидить Розум. Можливо, вона ненавидить і Письмо, засіб передачі Розуму від Людини до Людини. Але це безглуздо. 16 послугувалася Письмом, щоб залишити мені довге послання. Та й, зрештою, як Пророк чи 16 могли знайти мої Щоденники? Вони зберігаються (як я вже пояснював) у моїй поштовій сумці, а вона захована позаду Статуї Ангела, що зачепився за Трояндовий Кущ, у Північно-Східному Кутку Другої Північної Зали. Це — одна Статуя з-поміж тисяч, із-поміж мільйонів. Звідки їм було знати, де шукати?

Я довго сидів і думав. Я не пам’ятав, щоб видирав сторінки. Але хто ж іще міг таке зробити? І я вже доволі давно знав, що не пам’ятаю багатьох подій. Не пам’ятаю навіть багато чого, що сам і робив (наприклад, як залишив ці таємничі записи). Отже, я міг і видерти сторінки.

Але якщо я видер сторінки, що з ними сталося? Куди вони поділися?

Я взяв клаптики паперу, які знайшов у Вісімдесят Восьмій Західній Залі. Дістав кілька штук і розклав так, щоб оглянути. На одному — в кутику аркуша — було число 231. Номер сторінки в Щоденнику № 2.

Я швидко, майже гарячково, заходився складати клаптики докупи. Вийшло близько тридцяти записів, датованих періодом від 15 листопада 2012 року до 20 грудня 2012 року. Найдовший запис мав заголовок «Події 15 листопада 2012 року».

Частина 5

Валентайн Кеттерлі

Події 15 листопада 2012 року

Я відвідав його в середині листопада. Це було відразу по четвертій, у холодних блакитних сутінках. День видався буремним, і фари машин були помережані дощем, а хідники — пересипані мокрим чорним листям.

Діставшись його будинку, я почув музику. Реквієм. І став чекати на відповідь під акомпанемент Берліоза.

Двері відчинилися.

— Доктор Кеттерлі? — промовив я.

Він мав п’ятдесят років з гаком, був високий і стрункий. Гарний із себе. Голова наче в аскета, з високими вилицями й чолом. Волосся та очі — темні, шкіра — оливкова. Він уже лисів, але лише трохи, і мав охайно підстрижену, дещо загострену борідку, в якій сивини було більше, ніж у волоссі.

— Так, — підтвердив він. — А ви Метью Роуз Соренсен.

Я підтвердив.

— Заходьте, — сказав він.

Я пам’ятаю, як запах дощу, який просякнув вулиці, не зник, коли я ввійшов усередину, а чомусь лише посилився: усередині будинку відчувався запах дощу, хмар і повітря, запах безмежного простору. Запах моря.

У вікторіанському домі рядової забудови в Баттерсі це було геть недоречно.

Він провів мене до вітальні. Грав Берліоз. Він прикрутив гучність, але музика все одно залишилася тлом нашої розмови, саундтреком катастрофи[43].

Я поклав сумку на підлогу. Він приніс кави.

— Ви, як я розумію, науковець, — промовив я.

— Був науковцем, — пояснив він не без утоми. — Перестав ним бути років із п’ятнадцять тому. Зараз у мене приватна психологічна практика. Науковий світ завжди був не надто привітним до мене. Я мав неправильні думки й водився з неправильним друзями.

— Мабуть, вам не пішов на користь зв’язок із Арном-Сейлзом?

— Щось таке. Люди досі вважають, що я мав знати про його злочини. А я не знав.

— Ви досі з ним бачитеся? — запитав я.

— Боже, ні! Уже двадцять років як, — він задумливо поглянув на мене. — А ви розмовляли з Лоуренсом?

— Ні. Звісно, писав йому. Але досі він відмовлявся зі мною побачитися.

— Це не дивує.

— Я думав, може, він не хоче зі мною говорити, бо йому соромно за минуле, — сказав я.

Кеттерлі реготнув — коротко, різко, невесело.

— Аж ніяк. Лоуренс не має сорому. Він просто збоченець. Якщо хтось скаже «біле», він скаже «чорне». Якщо ви скажете, що хочете його побачити, то сам не захоче бачити вас. Така вже він людина.

Я поклав сумку собі на коліна й вийняв щоденник. На додачу до поточного я захопив із собою попередній том (до якого звертався майже щодня), покажчик до щоденників, а також чистий зошит, який стане наступним томом (поточний я майже заповнив).

Я розгорнув поточний щоденник і заходився писати.

Кеттерлі спостерігав з інтересом.

— Ви справді користуєтеся ручкою й папером?

— Я роблю всі нотатки у щоденнику, за певною системою. Мені здається, це найкращий спосіб впорядковувати інформацію.

— А ви гарно ведете записи? — спитав він. — Загалом.

— Я бездоганно веду записи. Загалом.

— Цікаво, — промовив він.

— Чому? Ви хочете запропонувати мені роботу? — спитав я.

Він засміявся.

— Не знаю. Можливо. — Трохи помовчав. — І що цікавить вас насправді?

Я пояснив, що мене головно цікавлять трансгресивні ідеї, люди, які їх формулюють, а також їхня рецепція в різних сферах — релігії, мистецтві, літературі, науці, математиці тощо.

— А Лоуренс Арн-Сейлз — це еталон трансгресивного мислителя. Він переступив безліч меж. Писав про магію та вдавав, ніби це наука. Переконав гурт дуже розумних людей, що інші світи існують, а він може відвести їх туди. Він був геєм тоді, коли це ще було незаконно. Викрав людину, а чому, досі ніхто не знає.

Кеттерлі мовчав. Його лице було неприємно байдужим. Здавалося, йому просто нудно.

— Я розумію, що все це було давно, — додав я, намагаючись зобразити співчуття.

— У мене чудова пам’ять, — холодно сказав Кеттерлі.

— О… Що ж, це добре. Просто зараз я намагаюся реконструювати, що саме відбувалося в Манчестері в першій половині вісімдесятих. Співпраця з Арном-Сейлзом. Яка була атмосфера. Що він вам казав. Якими перспективами зачаровував. Таке.

— Атож, — задумливо промовив Кеттерлі, вочевидь, звертаючись до самого себе, — про Лоуренса завжди говорять такими словами. «Зачаровував».

— Ви проти цього слова?

— Бляха, та звісно, що я проти цього слова, — роздратовано сказав він. — Ви натякаєте, що Лоуренс був таким собі фокусником, а ми всі — дурниками, яких він обвів навколо пальця. Та все було геть не так. Він любив, коли з ним сперечалися. Любив, коли хтось захищав раціоналістичну точку зору.

— А тоді?..

— А тоді нищив співрозмовника. Його теорії були не просто пилом в очі. Аж ніяк. Він усе продумав. Викладав усе з бездоганною зв’язністю. І не боявся поєднувати інтелект з уявою. Його опис мислення Домодерної Людини був переконливішим за все, що мені траплялося. — Він трохи помовчав. —