Сюзанна Кларк - Піранезі, Сюзанна Кларк

Не хочу сказати, ніби він не був маніпулятором. Ще й як був.

— Але ж, здається, ви щойно сказали…

— На особистісному рівні. У стосунках він був схильним до маніпуляцій. На інтелектуальному рівні він був чесним, але на особистісному був страшенним маніпулятором. Ось, наприклад, Сільвія…

— Сільвія Д’Аґостіно?

— Дивна дівчина. Віддана Лоуренсові. Була єдиною дитиною в сім’ї. Дуже близькою до батьків, особливо до батька. Вони з батьком обидва були обдарованими поетами. Лоуренс наказав їй влаштувати суперечку з батьками й розірвати з ними всі зв’язки. Вона послухалася. Вона вчинила так, тому що їй наказав Лоуренс, а Лоуренс був великим магом[44], великим провидцем, який от-от і проведе нас у нову Еру Людства. У тому, що вона повністю порвала з рідними, для нього не було жодних переваг. Ані крихти користі. Він учинив так, тому що міг. Він учинив так, щоб завдати болю їй та її батькам. Учинив так, тому що був жорстокий.

— Сільвія Д’Аґостіно була однією зі зниклих, — пригадав я.

— Про це нічого не знаю, — відповів Кеттерлі.

— Не думаю, що його можна називати інтелектуально чесним. Він казав, що бував у інших світах. Казав, буцімто там бували й інші люди. Це ж не зовсім чесно, чи не так?

У моєму голосі, можливо, з’явилась якась зарозуміла нотка — мабуть, її краще було би притлумити, та я завжди любив перемагати в суперечках.

Кеттерлі нахмурився. Здавалося, в ньому відбувається якась боротьба. Він відкрив рота, аби щось сказати, передумав, а тоді все ж таки сказав:

— Ви не дуже мені до вподоби.

Я засміявся й відповів:

— Переживу.

Запала тиша.

— Як гадаєте, чому лабіринт? — запитав я.

— В сенсі?

— Чому, на вашу думку, він описував інший світ — той, до якого буцімто ходив найчастіше, — як лабіринт?

Кеттерлі знизав плечима.

— Мабуть, це образ космічної величі. Символ величі й жаху існування одночасно. Живим не вийде ніхто.

— Гаразд, — сказав я. — Але я досі не розумію, як він переконав вас у його існуванні. Ну, тобто світу-лабіринту.

— Він змушував нас проводити ритуал, який мав привести нас туди. Певні аспекти ритуалу… мабуть, якось впливали на нас. Щось навіювали.

— Ритуал? Справді? Я гадав, що Арн-Сейлз уважав ритуали маячнею. Хіба він не казав чогось такого в «Наполовину видимих дверях»?

— Так. Він стверджував, що особисто зумів досягнути світу-лабіринту, просто скоригувавши спосіб мислення, повернувшись до дитинного стану зачудування, дораціональної свідомості. Він стверджував, що здатен робити це довільно. Не дивно, що більшість із нас, його учнів, не домоглися з цим геть нічого, тож він створив ритуал, який ми мали виконати, щоб досягти лабіринту. Але він чітко дав зрозуміти, що це — поступка нашій нездатності.

— Розумію. Більшість із вас?

— Що?

— Ви сказали, що більшість із вас не могли ввійти до лабіринту без ритуалу. Тобто дехто з вас усе-таки міг?

Коротка пауза.

— Сільвія. Сільвія вважала, що може дістатися туди так само, як Лоуренс. Повертаючись до стану зачудування. Вона, як я вже казав, була дивною дівчиною. Поеткою. Постійно жила у власній голові. Хтозна, що вона нібито бачила.

— А ви коли-небудь бачили його? Лабіринт?

Він замислився.

— Здебільшого до мене приходило те, що можна назвати натяками, — відчуття, ніби я стою у величезному просторі, не просто широкому, а ще й неймовірно високому. І — в цьому непросто зізнатись, але так, одного разу я таки його побачив. Тобто думав, що побачив.

— Який вигляд він мав?

— Дуже схожий на опис Лоуренса. Наче нескінченне переплетіння класичних будівель.

— І що це, на вашу думку, означало? — запитав я.

— Нічого. Я вважаю, що це взагалі нічого не означало.

Нетривале мовчання. А тоді він раптом сказав:

— Хтось знає, що ви тут?

— Прошу? — перепитав я. Запитання видалося дивним.

— Ви сказали, що зв’язок із Лоуренсом Арном-Сейлзом завадив моїй науковій кар’єрі. І все ж ви, науковець, сидите тут і питаєте про все це, знову підіймаєте цю тему. Я просто замислився, чому ви такі необережні. Невже не боїтеся, що це заплямує вашу блискучу кар’єру?

— Не думаю, що когось дратуватиме мій підхід, — сказав я. — Моя книжка про Арна-Сейлза — частина масштабнішого проекту, присвяченого трансгресивному мисленню. І я, здається, вже це пояснював.

— А, розумію, — промовив Кеттерлі. — Отже, ви сказали купі людей, що сьогодні приїдете сюди на зустріч зі мною? Всім своїм друзям.

Я нахмурився.

— Ні, я нікому не казав. Зазвичай я нікому не кажу, що роблю. Але не тому, що…

— Цікаво, — промовив він.

Ми перезирнулися зі свого роду взаємною антипатією. Я вже зібрався підвестися й піти, але тут він раптом сказав:

— Ви дійсно хочете зрозуміти Лоуренса та владу, яку він мав над нами?

— Так, — відповів я. — Звісно.

— Тоді ми маємо провести ритуал.

— Ритуал? — перепитав я.

— Так.

— Той, що…

— Той, що відкриває шлях до лабіринту. Так.

— Що? Зараз? — ця пропозиція мене дещо ошелешила. (Проте я не боявся. Чого там було боятися?) — Ви досі його пам’ятаєте? — запитав я.

— О, так. Як я вже казав, у мене чудова пам’ять.

— Що ж, тоді… Це буде довго? — запитав я. — Мені просто треба…

— Він триває дванадцять хвилин, — сказав Кеттерлі.

— А! Ну, гаразд. Звісно. Чому б ні? — сказав я й підвівся, а тоді додав: — Мені ж не треба приймати якісь препарати? Бо воно якось не…

Він знову вельми зневажливо розсміявся.

— Ви випили чашку кави. Гадаю, цього вистачить.

Він опустив жалюзі на вікнах. Узяв свічку, що стояла в підсвічнику на камінній полиці. Підсвічник був старомодний, латунний, із квадратною основою. Він не надто пасував до решти опорядження в домі — сучасного, мінімалістичного, європейського.

Кеттерлі поставив мене у вітальні обличчям до дверей, що вели до передпокою. Ця зона залишалася вільною від меблів.

Він узяв мою сумку — сумку, де лежали мої щоденники, покажчик і ручки, — а тоді повісив її мені на плече.

— А це навіщо? — насупився я.

— Ваші зошити стануть вам у пригоді, — сказав він. — Ну, коли ви дістанетеся лабіринту.

Дивне в нього почуття гумору.

(Пишучи це, я відчуваю, як мене охоплює якийсь жах. Тепер я знаю, що на мене чекає. У мене тремтить рука, і на якусь мить я вимушено припиняю писати, щоб угамувати її. Але тоді я не відчував нічого, жодного передчуття небезпеки, геть нічого.)

Він запалив свічку й поставив її на підлогу в передпокої, просто за дверима. Підлога в передпокої була така сама, як у вітальні: щільний паркет із дубу. Я помітив пляму на тому місці, де Кеттерлі поставив підсвічник, неначе на паркет раз у раз крапав свічний віск,