Володимир Львович Єшкілєв - Патерн, Володимир Львович Єшкілєв

— Ви, Антоне Вікторовичу, так красиво про Мілу говорили... — Віра одним рішучим ковтком звільнила від буряківки свою склянку. — Мені аж самій померти захотілося, щоби і про мене так сказали.

— Не поспішай.

— Та я не поспішаю, просто кажу образно, — запевнила Віра й поставила склянку перед Стасом: — Ще.

— Поспішаєш, — похитав головою Антон.

— Ви про бухло? — Віра клацнула склянку нігтем. — Так це ж я вас наздоганяю.

— Навіщо?

— Аби попасти на вашу хвилю.

— Смішна.

— Я не смішна. Я проста. Я не Міла, яку в спецшколах навчали. Гімар цей гнійний, — Віра кивнула у бік відповідального робітника сцени, — про мене чисту правду сказав. Була мочалкою, батьки зробили мене по п’яні. Усе правильно. Пустое мєсто, машкой звать. І ніхто ніколи про мене так не скаже, як ви про жмурку ту драну сьогодні сказали. Ви ж мені вибачите, Антоне Вікторовичу, якщо я буду вашу Мілу ненаглядну жмуркою називати?

— Ні, не вибачу.

— Не вибачите? — Віра проковтнула ще пів склянки самогону. — А мені пох. Чесно. Я все одно вам скажу те, що хотіла. Ви ту павучиху так трагічно представили. Сказали, що ілюзій її, бідну, лишили, карту вона не ту витягла. Я просто ридаю. А ви знаєте, скількох наших дівок їхні вітчими та інші родичі по малолєтке на єлдак ставлять? І що, усі вони після цього починають із бандюками хороводити? Мамашками стають на порнохатах? Наркотою барижать?

— Бачу, ти інформована.

— Ви іншого не бачите, Антоне Вікторовичу. Розказати вам?

— Як хочеш. Але я не священник, а ти не на сповіді.

— Не на сповіді, точно. — Віра допила другу склянку. — Не буду я вам нічого розказувати. Бо ви несете себе високо, простих людей не помічаєте. За ніщо їх тримаєте, за бидло. Одне лише скажу. Танька наша — коблуха кончена, це стопудово, але з Христинки таке виростає сучище, що нехай Танька ховається. Христинка не лише такими, як ви, підітреться, але й Августина на нуль помножить. Прийде час, згадаєте мої слова.

Віра сповзла з барного стільця, обсмикнула спідницю, крутнула головою, наче когось шукаючи поглядом.

— Ти знаєш, хто Мілу вбив? — спитав Антон.

Не обертаючись Віра сказала:

— Знаю.

— Хто?

— Вам не треба.

Вона випростала спину й рушила в напрямі туалету.

Цієї миті в Антона завібрував смартфон. Він витягнув його з кишені й не відразу второпав, що це за «А» телефонує йому через телеґрам. Уже після того як вібрація згасла, він згадав, що в такий спосіб позначив номер Анжели N.

«А це вже цікаво», — вирішив він, натиснув на значок за слухавкою і за кілька секунд почув:

— Доброго вечора, Антоне.

— Доброго.

— Зручно говорити?

— Якщо чесно, не дуже.

— Вибачте.

— А ви хотіли поспілкуватися в телеґрамі?

— Ні.

— Особисто?

— Так, — підтвердила Анжела. — Але ми можемо відкласти на завтра.

— Не люблю відкладати, — сказав Антон. — Якщо вас не лякає пізня година, під’їжджайте до піраміди. Знаєте де?

— Знаю. Але мені знадобиться більше години.

— Годиться. Я б і сам до вас приїхав, але вже трохи...

— Я розумію, — запевнила Анжела. — Я зателефоную, коли буду на місці.

І відключилася.

— Моє шанування, — привітав Антона Гімар, підходячи до стійки. — Я на хвилинку, не буду вам набридати.

Він швидким поглядом пробіг шерегами пляшок, беззвучно порухав губами, відтак сказав Стасу:

— Я чув краєм вуха, що маєш міцне.

— Самогон.

— А щось більш шляхетне?

— Є добрий ром.

— Наливай, — кивнув Гімар і витягнув із кишені металеву фляжку. — Якщо до доброго рому домішати трохи моєї доброї настоянки, то вийде бомбезний «Міцний горішок».

— Горіхова настоянка? — поцікавився Стає, знімаючи з полиці пляшку «Plantation».

— Дуже помічна. Купа йоду.

Гімар змішав напої у склянці, спробував суміш, вдоволено гмикнув і поніс свій витвір до столу.

— Мутний чувак, — сказав Стас, дивлячись у спину робітникові. Тоді стишив голос: — А щодо Христини Віра має рацію.

— Заздриш? — Антон покрутив перед очима пусту склянку, примружився на замацане скло. — Кажеш, добрий ром?

— Фірма. Після віскі піде як цукерка.

— То наливай.

Антон випив рому й тільки тоді відчув приємну важкість, що розлилася всім його тілом. Завдяки теплому туману, що запанував у голові, панорама вечірки перетворилася на вінегрет із кольорових спалахів, людських переміщень та уривків музики.

Більшість учасників ще залишалася біля столів, але Марк із Христиною і ведуча з Олегом рушили на танцювальний майданчик.

Антон проводив поглядом Віру, яка повернулася з туалету та приєдналася до танцюючих.

«Що ж ти робиш? — запитав він себе. — Зараз зателефонує Анжела, а ти вже в дрова».

Він раптом згадав Мальту й засмаглу до чорноти Мілу. Того вечора вона відпрацювала на пілоні, а потім вони удвох танцювали до ранку. Спочатку в підсвічених фіолетовим нетрях нічного клубу, а потім на терасі, заставленій керамічними левами, плетеними кріслами та пальмами у велетенських піфосах.

Коли він повернувся до реальності, то виявив себе біля столу. Поряд весело щебетали дівчата-гримери, а трохи далі старий оператор, уже добре вмазаний і розпатланий, щось пристрасно доводив замисленому Назару.

Антон знайшов порожній келих, капнув на денце коньяку і сказав, звертаючись переважно до Назара:

— Я розумію, минуле має залишитися в минулому. Але я хочу сказати... Ми з Мілою вперше зустрілися багато років тому. На Мальті. Я тоді зайшов до нічного клубу, а вона саме закінчила відпрацьовувати на пілоні і йшла мені назустріч. Між столиками. Юна богиня, струнка, засмагла. І на ній не було нічого, окрім золотого ланцюжка на стегнах...

— Старий, це зайве, — поморщився Назар.

— Ні, не зайве, не перебивай... От я все думаю... Мені здається, що Міла не померла. Богині не помирають. Я думаю, що через багато років десь на якомусь острові, де тусують самі лише мільярдери, я її зустріну. I на ній знову не буде нічого, окрім тонкого золотого ланцюжка...

Він знову поринув у минуле. Вечір на Мальті тривав, гола Міла виходила із хвиль нічного моря, пісок липнув до тіла, мокре Мілине волосся лізло до рота, зеленкувата стяга гасила зірки на сході і відбивалася у вікнах високих готелів.

У наступному поверненні до реальності він знов