Володимир Костянтинович Пузій - Порох із драконових кісток

class="p">Кілька років тому Марта порівняла нечисленні світлини, на яких вони були разом. Добрий дядечко Нікодем із роками анітрохи не мінявся. Він завжди мав вигляд двадцятирічного: русяве волосся, блакитні очі, ямочки на щоках, білозуба усмішка. Такий кумедний!.. У дитинстві Марта навіть ображалася, що доводиться називати його дядечком: краще б де Фіссер був її старшим братом!.. Це ж супер, коли у тебе є старший брат-красунчик, який на додачу ще й уміє говорити різними голосами. Як він розповідав їй казки, ох, Марта завжди реготала, не могла стриматися! Він же не прикидався, голоси змінювалися у де Фіссері самі собою, наче хтось невидимий крутив туди-сюди налаштування частот у приймачі. І тому Її Сірість, Велика імператриця, могла говорити в нього басом, Атаман кресальних собак гавкав фальцетом, а Нусскнакер-молодший проголошував накази таким собі злегка надламаним, хрипкуватим голосом.

Поступово Марта навчилася розрізняти голоси, їх у де Фіссера було рівно десять, один жіночий, решта чоловічі. З роками вони анітрохи не старішали — та й чого б це їм старішати, якщо обличчя лишається таким самим?

Іноді Марта думала, що всі ці дядечкові дивацтва взагалі не пов’язані з війною, тільки з його характером. Він мав вигляд хлопчиська і поводився як хлопчисько. Він був вигадник і поет, повсякчас кудись поспішав, завжди розповідав неймовірні історії, надовго щезав, затим з’являвся пізно ввечері чи на світанку, весь пропахлий спеціями, морем, пригодами. Мама не сприймала де Фіссера всерйоз, але сміялася з його жартів, Еліза ж навпаки — не сміялася і дядечка не любила.

— Це ти? — Мачуха визирнула до передпокою: руки в борошні, волосся зібране так, щоб не заважало; рукави сірої водолазки лише трошки засукані. Марта здивувалася: та звідки взагалі в Елізи водолазка. — Чи надовго?

— І я радий тебе бачити. — Дядечко Нікодем змахнув рукою і вклонився. Жетони, що висіли в нього на шиї, глухо дзенькнули. — Не турбуйся: перекинемось слівцем із фельдфебелем і побіжу далі.

Мачуха кивнула.

— Можеш, — сказала, — не поспішати. Хвилин за сорок буде готовий пиріг. Скуштуєте разом із фельдфебелем.

— Світ сповнений сюрпризів, — голосом старого прошепотів Марті де Фіссер, коли Еліза пішла. — Якби я краще ставився до людей, вирішив би, що вона збирається мене отруїти.

— «Краще»?

— Авжеж. А так я напевно знаю: їй для цього не вистачить ні сміливості, ні вмінь. Слухай, — додав він жіночим голосом, — а ти справді дуже змінилася, красуне моя. Колишня Марта… вона би хоч усміхнулася. Згоден, це був не найкращий із моїх жартів — але ж.

Марта стенула плечима:

— Тим, хто півроку не дає про себе знати, — жодних потурань.

Він здійняв руки, жетони знову задзвеніли. Марта не розуміла, як їм це вдається: дядечко завжди ховав жетони під одягом, видно було лише тьмяні ланцюжки із крихітними ланками.

— І знову повторю: не винний! Для мене все промайнуло наче єдина мить. Я був, до твого відома, у Підпагорбах, виступав на весіллі в тамтешнього принца. А час там тече по-іншому… зачекай-но, ви хоч теорію відносності проходили?

— Годі вже стовбичити у коридорі! — гукнув батько. — Марто, отака з тебе гарна господиня!

— Та йдемо, йдемо! — Дядечко підморгнув їй і змахнув рукою, панночки, мовляв, першими.

Сам він підхопив з підлоги пакет, якого Марта якось і не зауважила, і поніс, усміхаючись цією своєю зухвалою хлопчачою усмішкою. Але до кімнати пакет не потрапив: на півшляху де Фіссер обережно постукав у кухонні двері, прочинив їх і про щось стиха переговорив із Елізою. Марта почула лише: «Не треба, я на хвильку… нехай… потім якось…» — після чого гість нарешті зайшов і вмостився за столом, уже без пакета.

— Отже, — промовив він голосом сумного філософа, — де ж обіцяна кава?

Батько розлив каву і до кави, а Марті заявив, що їй саме час вчити уроки.

— Нехай посидить, — попросив дядечко Нікодем. — Розповідайте, як ви тут.

Батько знизав плечима.

— Обвикаюся. От, на роботу влаштувався.

— А я щойно з відрядження, — тим самим замисленим голосом повідомив де Фіссер. — Світ — дивна штука, що не кажи. От ти, Марто, чула, наприклад, що на Синдбадових островах живе плем’я, яке харчується фантазіями? Себто буквально: у них, окрім вождів, жерців, мисливців та пивоварів є мрійники. І ці мрійники вимріюють на замовлення племені коли що: курок там, кроликів, банани усілякі, хліб. Навіть смажене насіння. А якщо мрійник справжній майстер своєї справи — насіння без лушпайок, уявляєш!

— Щось я не збагну, — сказав батько. — Навіщо ж їм тоді мисливці? Якщо — навіть кроликів?..

— Ну, це якраз ясно, — втрутилася Марта. — Мрійників же їм годувати треба. А мріями не наїсися!

— Слухай, красуне, ти звідки все знаєш?

— Нам у класі шостому розповідали. Чи у сьомому? — Марта потерла підборіддя і насупилася, наче намагалася згадати. — На… — Тут вона не втрималася і хихотнула. — На літературі, коли казки проходили.

Батько із дядечком перезирнулися, і де Фіссер засяяв усмішкою. Навіть батько усміхнувся, і Марті вперше за багато днів стало спокійно і хороше. У цьому теж був весь дядечко: майже чарівним чином світ навколо нього ставав чистішим і затишнішим. Шкода — ненадовго; адже дядечко ніколи не затримувався в одному місці, завжди поспішав, завжди десь на нього чекали справи.

— Гаразд, — сказав де Фіссер, відпиваючи кави, — гаразд, Викрадачко Сердець. То чим ти нині захоплена? Які думки бентежать твою душу, які надії?

Марта стенула плечима:

— Таке… Різні.

Про Елізу і Будару дядечкові не розповіси, про проблеми із кістками теж. От, подумала вона, раніше я від нього нічого не приховувала, хіба тільки якісь речі, за які мені було соромно. А тепер усе інакше.

Він подивився на неї, злегка здійнявши ліву брову, з тією ж самою іронічною усмішкою.

— До речі, — сказала Марта. — Ми зараз вивчаємо історію драконів, а ви ж де тільки не бували. Може, чули якісь пов’язані з ними цікаві штуки?

— Ще б пак! Чув, і чимало — якщо всі переповідати, нам і місяця не вистачить! Про що саме ти хочеш почути? Про мечі, які виготовляли із драконової кістки? Такий меч ніколи не ламався, але якщо вже ти виймав його із піхов, треба було напоїти клинок кров’ю — а то він міг обернутися проти тебе. А книжки в оправі з драконової шкіри вважалися найдовговічнішими, тільки читати їх було важко: весь час здавалося, що хтось нашіптує тобі зовсім інші слова, причому на твоїй рідній мові. — Дядечко пристукнув пальцями по столу, замислено насупився. — Ще є історія про радіоприймачі: мембрану до них виготовляли із драконової луски, і такий приймач налаштовувався на станції, яких наче й не існує. А у Зашишиж’ї роках у п’ятдесятих із драконових кісток виготовляли зубці для борони і розорювали ними тундру. Вона родила щедро років п’ять-шість, пристави писали, що буквально мітлу встромиш — розквітає.

— І чим, цікаво, родили у них мітли?

— Неважливо чим, о Прозорлива, важливо — скільки