Володимир Костянтинович Пузій - Порох із драконових кісток

це тривало. Році на сьомому все припинялося. Земля ставала бурою, назовні замість колосся пробивалася залізна стружка — гостра, іржава. Вона ранила оленям ратиці, собаки всі до одного шкутильгали, а вовки та песці просто залишили ті краї, іще заздалегідь. І птахи летіли собі кудись, не хотіли вити гнізда. Лишалися мухи — такі, знаєш, великі, переливчасті. Вони навіть не сідали на тебе, просто літали й чекали, поки рани від стружки позагноюються, поки впадеш і вже не зможеш підвестися.

— Розповів би щось веселіше, — сказав батько.

Дядечко Нікодем знизав плечима (жетони дзенькнули):

— Якось нічого більше на думку й не спадає. — Він усміхнувся Марті: — Слухай, Милосердна, нам би тут слівцем перекинутись, не заперечуєш?

— Піду запишу все це, — сказала Марта. — І мені ще, до речі, треба було зателефонувати…

Про зателефонувати вона навіть не вигадала: хотіла спитати в Чепуруна, як там його батько, але забула.

— Та як, — відгукнувся Бен. Голос у нього був незвичний. Наче спокійний, але щось таке бриніло, Марта поки не могла збагнути, що саме. — Нормально все. Роботи море, то Гіппель його викликав. Мораль прочитав, наївний. Наче вона чимось зарадить, та мораль.

— Чого киснеш? Не вдома сидить — уже добре: не нависатиме, сам казав. Ти давай на понеділок не забудь відпроситися, увечері збираємося ж.

— Вважай, відпросився. Піду — ніхто навіть не зауважить. Слухай, Марто, а що там у Ніки… ти не в курсі, вона із цим, як його, із Вегнером, типу, спілкується?

— Оце так, — сказала Марта. — Чи ти, бува, не втріскався, Бене?

Чепурун обурено засопів у слухавку, відповідати не поспішав.

— Ну ти даєш! Себто, я в сенсі: схвалюю! Скільки можна побиватися за цією Когут, вона взагалі нудна й анітрохи не красива, і в неї, до речі, роман із Йоханом. А пан Вегнер… та мало що там пан Вегнер. Він Ніці взагалі не пара, давай, не гальмуй, запроси її кудись для початку.

— От ти все-таки тупа як шпала, — сказав Чепурун. — Гаразд, бувай, — і поклав слухавку.

Дуже логічно. Хто тут дурень, подумала Марта, ще величезне питання, між іншим.

Вона чесно сіла за стіл вчити уроки. «Наймудріший, найдобріший і найсправедли…». Але тут із сусідньої кімнати пролунав голос, якого вона не чула не те що шість чи сім місяців — роки три, мабуть.

Це був десятий, найрідкісніший голос дядечка Нікодема. Якщо решта зміняла одне одного як хотіла, то десятий з’являвся, коли мова заходила про речі по-справжньому важливі. Марта підозрювала, що це і є рідний голос пана Нікодема де Фіссера. Іноді їй здавалося, буцімто він навіть змінюється із часом, але це, певно, через те, що Марта чула його дуже рідко.

Був він низьким і спокійним, говорив чітко, уривчастими фразами. І коли де Фіссер хотів, дочути його отак, здалеку, було неможливо. А ставати біля самісіньких дверей Марта б не ризикнула. У дядечка надприродна чуйка, пам’ятаємо, були випадки.

Вона підвелася з-за столу, скинула капці, пройшлася до ліжка і назад, намагаючись ступати безшумно… ну, щоб не завадити розмові, ясна річ.

Потім зсунула вбік скриньку із прикрасами, сувенірну кулю із Вавилонською вежею і заметіллю, курячого бога — і зняла з полиці плеєр. Покрутила в руках, переклала на край ліжка, якнайближче до дверей, і повернулася до столу.

Вона настільки захопилась уроками, що не почула, коли дядечко постукав. Він сказав, що іде, Марта вибігла прощатися, де Фіссер обіцяв навідуватися ще, батько мовчав і кивав, а Еліза заявилася з кухні та, єхидна така, робила вигляд, наче засмучена, що дядечко не скуштував пирога!..

Перед сном Марта знову ввімкнула плеєр, знайшла потрібний трек у папці «Записи» і вдягла навушники.

— …то як ти? — запитував у батька дядечко Нікодем.

— Обвикаюся, — повторив батько. — Нічого. Прорвемось, капітане.

— Куриш? Запах майже не відчувається.

— Це все дрібниці. Запах… — Тут батько, певно, змахнув рукою. — Кажи вже, капітане, ти ж прийшов не через запах.

— Не через нього. Є й інші… моменти. По-перше, тобі би про них подбати. Виїхати не зможете, це ясно. На обліку?

— На обліку.

— А одних відправити… Хоча ні, забудь. Сам ти не протримаєшся, якщо я в цьому хоч щось тямлю. Тоді таке. Візьми, як виникне потреба — зателефонуєш. Поговори з Мартою й Елізою, хай теж запишуть. І нехай поводяться… обережніше. Щоб увечері самі по вулицях не ходили. Ти, напевно, ще не чув — а вже були випадки. І це тільки початок. Раніше потік проходив через Журавляни та Ярмне, але там почалися розмови — і вирішили скерувати по-іншому. Гадаєш, інакше ти би отак просто повернувся?

— От чому у Гіппеля такий аврал!

— Якби тільки через це. Там воно найближчими днями ускладниться… ну, побачиш. Але, ясна річ, Дня пам’яті це не відміняє.

— Вибач, капітане. Без мене.

— Не обговорюється, фельдфебеле. Знаю, давно без практики — то поновлюй. Про клятву, сподіваюся, тобі нагадувати не треба.

Рипнув стілець — певно, батько відкинувся на спинку, склав руки на грудях. Марта немов навіч бачила цей його жест.

— Клятву пам’ятаю. Але формально…

— Не пар мені мізки, фельдфебеле Баумгертнер. День є День. І ти — один із нас, що би не сталося. І ти, і Гриб, і Махорка. Всі ви.

Звучало це зловісно, але Марта зітхнула із полегшенням. Про День пам’яті вона, звичайно, знала. Батькові товариші по службі щороку збиралися і влаштовували… ну, власне, день спогадів. Винаймали залу у кав’яреньці, скидалися хто скільки міг. Приходили із дружинами, дітьми, запрошували вдів.

Батько завжди грав на флейті, ближче до закінчення вечора. Це був його коронний номер, слухали його мовчки, всі розмови вщухали. У такі моменти Марта дуже пишалася батьком.

І те, що дядечко Нікодем змусить його знову взятися за флейту, — добре. Хоч трохи розворушиться, оживе.

Звичайно, де Фіссер натякав на якісь темні справи, але у них Марта просто не вірила. Типовий дядечко із його байками і надуманою значущістю, куди ж без цього.

Набагато більше її лякала Еліза. Мачуха поводилася підозріло: зі стриманою гостинністю і навіть із покорою. Точно щось надумала — але що саме?..

Дослухавши запис — далі було небагато, звичайні балачки, і дядечко перейшов на інші голоси, — Марта поставила плеєр на дозарядку і роздяглася. Постояла, тримаючи палець на клавіші вимикача. Із сусідньої кімнати не долинало ані звуку. Батько, певно, спить. А мачуха? Теж? Чи просто робить вигляд?..

Намагаючись не шуміти, Марта взяла і пересунула стілець так, щоб він підпирав спинкою ручку дверей. От просто захотілося, має ж право. Просто захотілося.

Вона лежала і подумки прокручувала слова дядечка, і не помітила, коли заснула.

Вночі їй закортіло до туалету — то що ж, вона у себе вдома, чого їй боятися, підвелася і пішла. І з усього розмаху вгатилася гомілкою у стілець, корова незграбна.

Але коли повернулася, обережно поставила стілець туди ж, під двері.

Ні для чого. Просто щоб стояв.