Володимир Костянтинович Пузій - Порох із драконових кісток

напиши. Зрештою, це і мій син. Ні, нічого не переказуй, ми ж вирішили: краще так, як є. Ну, власне. Дякую. Бережи себе.

І тут Марта почула, як на протилежному кінці коридору брязнув замок. Підірвавшись, вона смикнула на себе балконні двері й вискочила назовні.

— Марто? — незворушно спитав Штоц. Він стояв ліворуч від дверей: прихилився плечем до стіни і з задумливим виразом обличчя крутив у пальцях мобільний. — Тобі б бути трохи обачливішою.

Ох, подумала Марта, він знав. Знав, що я підслуховую.

Мочки вух поколювало, вони аж пашіли.

— Розігналася б трохи сильніше, — провадив далі Штоц, — могла і випасти, поруччя тут хитке. Я давно їм кажу, але ж хто слухає, всім до всього байдуже. — Він нарешті сховав мобільний і кивнув Марті. — Розібралися зі статтею?

— Буде інша. — Заглиблюватись у деталі їй аж ніяк не кортіло. — Вони вже пишуть.

— А із цією? Ти пояснила, що саме із нею негаразд.

— Так. Вибачте, я мусила раніше збагнути — і поговорити із Дроном.

Штоц відмахнувся:

— Пусте, буває. Але на майбутнє прошу: давай обійдемося без усіх оцих «говорять, буцімто». І особливо без казок із минулого.

Марта кивнула, трохи розгублена. А казки йому чим не догодили?

— От і чудово, — сказав Штоц. — То що, підемо до наших журналістів? Чи ти хотіла мене іще про щось запитати?

Авжеж, подумала Марта. Хотіла. Але більше не хочу, даруйте. Сама якось впораюся.

Щоправда, як саме, — вона ще й гадки не мала.

Розділ 10

Після того, як звечоріє

— «Унзер Ланд, — неголосно повторювала Марта, — унзер Ланд вірд фон дем вайзестен, гутхерціхьстен унд герехтестен Херршер регірт Циннобер».

Наче проста фраза, але ніяк не запам’ятовувалась. І це ж тільки початок теми, яку на понеділок — помри, але вивчи. Потім іще тести за нею писати, і не один раз.

Напевно, якби сиділа в гаражі, вчити було би простіше. Та залишати батька з Елізою одного Марта не наважувалась. Пиріг доїли — але ж мачуха приперла новий пакет яблук. Напевно подаруночок від пана гівнюка Будари. Їжте, пане Баумгертнер, поправляйте здоров’я.

Вона відсунула підручник, підвелася, щоб розім’ятися. За вікном місцеві хлопчиська про щось відчайдушно сперечалися, змахували руками. Навіть звідси Марта впізнала довготелесого Жирафа — вічного тишка і мрійника. Зараз його тримали двоє чи троє приятелів, і спершу Марта вирішила, що Жирафові від когось добряче влетіло, а потім збагнула: та ні, навпаки, це він рветься до бою. Перед Жирафом стояв низенький, повненький Шуруп, його найкращий — і чи не єдиний — друг. Судячи з пози, Шуруп свій випад уже зробив і тепер чекав на відповідь. Навіть наперед тішився з неї.

Марта не стрималася і вщипнула себе за руку. Подуріли вони чи що?! А може, обидва закохалися в одну й ту саму дівчину?.. Хоча ні, якби Жираф у когось закохався, про це знала б уся школа, згадати хоча б, як він у дев’ятому класі на цілих три тижні вирішив, що жити не може без Ніки… ох і посміховиськом тоді себе виставив!..

Машини, що проїжджали вулицею, вже ввімкнули фари, їхнє світло лягало жовтими смугами на обличчя хлопців — і тоді здавалося, що це не обличчя — маски. Змертвілі, давні маски, як в античному театрі. Одна маска — одна емоція. Переляк. Розгубленість. Зловтіха. А яскравіше за все — ненависть, немовби підсилена взаємним віддзеркаленням в обличчях Жирафа і Шурупа.

Обличчя завмерли — і самі хлопці теж. Отак, подумала Марта, завмирає кролик чи сарна під світлом фар. За мить до того, як вдарить бампер.

Здається, це тривало хвилини три, не менше: хлопці просто стояли, вдивляючись один в одного, а вулицею їхали і їхали машини, світили їм в очі. Величезні забрьохані фури: видно, що після довгої дороги, написи на боковинах було не розібрати, всі здоровезні, колись, видно, білі; їхали майже безшумно. Скільки ж їх там, здивувалася Марта.

Потім щось сталося, хлопці здригнулися і дружно озирнулися. Схоже, із ними розмовляв хтось, кого Марта просто не бачила з вікна. Шуруп знехотя процідив кілька слів, Жираф відвернувся і, вирвавшись із рук приятелів, пішов геть. Ідучи, він злегка погойдувався, і Марта з полегшенням подумала: п’яний… так, п’яний чи бахнув здуру трошки «зоряного пилу», скільки там йому треба, його ж від пляшки пива розвозить. Все-таки хлопці іноді бувають такими пришелепуватими.

Вона повернулася до підручника — «нашою країною керує най…» — і тут у двері подзвонили. Нахабний, різкий звук, наче до себе додому людина заявилася, просто ключі забула. Невже Бударі вистачило зухвалості? Та ні, не може бути!

Марта іще зважувала, вийти чи зробити вигляд, що вчиться (взагалі-то — чиста правда!..), — а замок тим часом клацнув, і у передпокої залунали голоси, яких вона не чула років сто. Ну гаразд, не сто — але місяців шість-сім точно.

— …не поспішав, — буркотів низький, старечий голос. — Мейла хоча би можна було надіслати, руки б не відсохли, сучий ти сину.

— Я був зайнятий, — відповів батько.

— Зайнятий! — пхикнув інший голос — хвацький і молодечий. — Він, чуєте, був зайнятий! Цілий тиждень! А друзі хвилюються.

— І взагалі, — додав третій, насмішкуватий, — знаємо ми твоє «зайнятий». Спостерігали, авжеж. Напевно валявся з ранку до ночі догори черевом. Споглядав тріщини на стелі. Осягав гармонію сфер.

— Та ж і ви не кращі! — Марта вийшла до передпокою і стала, склавши руки на грудях. — Стільки часу не ступати на поріг — це хіба чесно? Га, дядечку Нікодеме?

Нікодем де Фіссер обернувся до неї, із захватом і піднесенням простягнув руки:

— Погляньте, хто з’явився! Чародійка Марта, Марта Гроза Велетнів і Викрадачка Сердець.

— Саме вона. І вам, пане, не уникнути кари!

— Ну, — сказав батько, — ви тут бийтеся, а я замість кари подбаю про каву.

— Еліза?.. — упівголоса (хвацького й молодецького) запитав де Фіссер.

— Чаклує на кухні, тож зазирни привітайся — і давай до столу. — Батько ляснув його по плечу і вийшов.

— А ти виросла, душе моя, — зауважив дядечко Нікодем. — Стала зовсім дорослою.

— Ну, хтось же мусить, — фиркнула Марта. — А ви справді могли би час від часу навідуватись.

Нікодем де Фіссер недбало відмахнувся:

— Ти ж знаєш, красуне, справи, справи. Згадати хоча б минулий тиждень: довелося терміново летіти до Гулістану, щоб врятувати тамтешніх селян від набігів комбайна-базіки. Сумна історія, як подумати: тварюка не так псувала посіви, як доводила бідах до божевілля. Торохтіла без упину, просто забалакувала їх до півсмерті.

У цьому був весь дядечко Нікодем. Точніше, ясна річ, ніякий не дядечко, а просто давній приятель батька іще з часів війни.

Власне, звідти де Фіссер таким і повернувся. На війні його взвод потрапив в оточення. Марта не знала подробиць, батько не любив розповідати про ті дні, але щось там сталося. Щось, після чого де Фіссер перетворився на от такого.