Володимир Костянтинович Пузій - Порох із драконових кісток

Він простягнув аркуш Марті.

— Вибач, Баумгертнер. Не знаю, чому ти таке пропустила. Ні про яку статтю тут і мови нема. Набір пліток та домислів, суцільне «кажуть, що». А на додачу ще й допотопні байки про якихось там «Драконових Сиріт». І до речі, «ускладнень» пишуть через «с».

Марта аркуш узяла, але що із ним робити, не розуміла. Взагалі не розуміла, що відбувається. Діти це діти, навіть коли грають у журналістів; ніхто серйозних статей від них не чекає. Раніше «Клубок і кігті» без проблем друкував і наївні Білчині есеї, і пафосні віршики Кактуса. А Дрон взагалі виправдовував своє прізвисько і, м’яко кажучи, зірок з неба не хапав. Це, напевно, його перший доладний текст такого обсягу: майже ціла сторінка. І що це раптом Штоцеві попало під хвіст?

Іншим разом Марта би, може, і підіграла йому, а зараз була не в гуморі. Тому просто запитала:

— Я — шеф-редактор?

Штоц підтвердив.

— Тоді — під мою відповідальність. Тобто, — уточнила Марта, — «узкладнення» стануть «ускладненнями»… Ну і… ми там причешемо іще трошки.

— Вибач, — розвів руками Штоц. — Не піде. У нас «Клубок і кігті», а не якісь «Вилами по воді». Інший формат. Інвестор проти.

Марта вирішила, що недочула.

От це — ну абсолютно не в манері Штоца. Він міг бути жорстким, але ніколи — жорстоким. А принижувати бездарного, старанного Дрона, та ще й при всіх…

Дітлахи принишкли, перезиралися і відводили очі.

— Ніякий ви не інвестор, — глухо сказав Дрон. — Цензор ви, от що! Звичайнісінький свинський цензор!

Тепер тиша стала по-справжньому мертвою, просто космічною. Було чути, як м’яко шурхотить під стелею крихітний приблудний бражник. У повітрі між людьми зависли золотинки пилу і побілки, кружляли, не хотіли опускатися.

— Зауваження прийняте, — спокійно відповів Штоц. — Не інвестор. Цензор. Але якщо хочете, щоб у нас все було по-справжньому, — прошу ласкаво. От проблема, і проблема не вигадана. Вирішуйте, час у вас є. — Він здійняв руку, поглянув на годинник. — Гадаю, вам слід провести редакційну нараду. Я на кілька хвилин відійду, буду на балконі. Успіхів!

Він кивнув Марті і пішов перш, ніж дітлахи встигли хоч слово вставити. Але не втік, от у чому штука. Просто дав їм шанс і позбавив своєї присутності.

Геть інший Штоц, подумала Марта. Цього я ніколи раніше не бачила. Але, ох, якщо по-чесному, — та що я взагалі про нього знаю?..

— Хай собі як хоче, — сказав Дрон. — Нічого я не переписуватиму. Не подобається — гаразд. Викладу у себе в дайрику.

Жук кашлянув і винувато поглянув на Марту.

— Слухай, Дроне, ти, ясна річ, старався… але, взагалі… пан Штоц… себто, цензор… він же не дурний. Правда, Марто?

Дрон склав руки на грудях і відкопилив нижню губу:

— Не дурний, а придуркуватий! Про горщики всі чули, нічого тут!.. А про Драконових Сиріт я навіть спеціально дізнавався. Нехай не свистить.

— Він не свистить, — несподівано втрутився Пауль Будара. Весь цей час він стояв трохи осторонь, із таким виглядом, наче все це його анітрохи не стосувалося. — Він, — знехотя додав хлопчик, — серйозно. Серйозніше не буває.

— Це через те, як написано. — Марта підсунула стілець, сіла і махнула рукою, мовляв, чого стовбичите, давайте, до праці. — Я теж молодець, проґавила. А пан Штоц міг би закрити на це очі, але не захотів. Бо ставиться до нас як до справжніх журналістів.

Дрон пхикнув:

— Хіба? Ти читала «Свіжі факти»? Чи «Вечірній Ортинськ», наприклад? Вони і не таке друкують.

— А ми, — гарконула Марта, — не друкуємо!

Взяти б і гепнути по довбешці цього бовдура. Просто взяти і гепнути! Наче вона не знає, яке ганьбище друкують у «Фактах» і «Вечірці». Співчуваєш дрібноті, а воно ще й хамить. І Штоц, великий педагог, вчасно згадав, що принциповий; а вчора на уроці за милу душу розводив дурню про «не критиканствувати і плекати правічні традиції».

— Якщо ми домовилися, що розповідаємо тільки про факти, то давай факти, — Марта вигадувала на ходу. — Матеріал мені подобається. Тільки доведеться над ним попрацювати, поставимо у наступний випуск. По-перше, спробуй з’ясувати, хто і що каже і звідки такі чутки. По-друге, про Сиріт. Що там було, які є свідчення. Із цитатами, може… Але щоб не нудно вийшло. Зумієш?

Дрон знову пхикнув, але вже по-іншому.

— А він знову заріже?

— Якщо будуть факти — куди він подінеться!

— Це все чудово, — втрутився Жук, — але тепер у нас дірка на шпальті. І чим заповнимо? Ні, Кактусе, дякую, твоїх віршиків і так вистачає…

Марта лишила їх розбиратися, тут вони вже могли і без неї. Головне — із кризою наче розрулили: Дрон, хоч і ображений, палав тепер не жагою помсти, а бажанням довести, що на щось здатен.

Марта вийшла в коридор і по рипливому паркету рушила у дальній кінець, до балконних дверей. Двері були вкриті численними шарами фарби і через це погано зачинялися, у коридорі повсякчас гуляли протяги, з балкона тхнуло куривом. Сам балкон був чудернацький: в одних місцях завузький, в інших широченний. Чому так, знав хіба вахтер, дідусь Алім, але Марта забувала спитати.

— Ну нарешті! — сказав Штоц, щойно вона опинилася біля дверей. — Не надто ти поспішала.

І перш, ніж Марта встигла хоч слово вставити, провадив далі:

— Ні, ясна річ, у справах. Я розумію, ти зайнята. Так. Так. Саме про це.

Голос його ставав то гучнішим, то тихішим: Штоц ходив туди-сюди балконом вздовж стіни. Марта завмерла: спробуєш непомітно забратися геть, паркет напевно зарипить і тебе видасть, а якщо постукати і зайти… Він, мабуть, чекав на цю розмову. Не годиться переривати, заважати людині. Зачекаємо кілька хвилин, сьогодні субота, в коридорі ніхто не з’явиться. Ніхто не побачить, як Марта підслуховує.

А якщо присісти і ретельно перев’язати шнурки на кросах — і Штоц не побачить крізь скло дверей.

Вона присіла і заходилася перев’язувати — один, потім другий.

— Слухай, — говорив Штоц. Співрозмовниця робити цього явно не збиралася, і тоді він повторив, уже голосніше: — Ні, ти послухай! Що відбувається — я бачу, не сліпий. Мене цікавить чому. І не кажи, що ти — у столиці! — нічого не знаєш. Наскільки все серйозно?.. Навіть так? Авжеж, заявилися. Поки нічого особливого, приглядаються та принюхуються. Не впевнений. — Він засміявся сухим, злим сміхом. — Хай лише спробують. Але підозрюю, незабаром вони матимуть чим зайнятися і без того. Час вони вже втратили, а тепер додали собі проблем. Ні, ви у столиці цього поки не відчуваєте, пощастить — до вас і не докотиться. Але про всяк випадок подбай про документи для Альфреда. Краще за море. Із цим я вам навряд чи зможу допомогти, не у нинішньому моєму стані, але якщо раптом — дай знати, спробую. Так-так, я знаю, ти й сама здатна. Але все-таки, як будуть бодай найменші… так, просто зателефонуй чи