Платон - Апологія Сократа. Діалоги

всіх еллінів і, назвавши себе софістом, проголосив учителем освіченості й доброчесності та першим визнав себе достойним брати за це винагороду. То як тут не запросити тебе розглянути це питання, не спитати тебе й не порадитися з тобою? Без тебе ніяк не обійтися!

Ось і тепер я хотів би, щоб ти мені дещо нагадав із того, про що я питав напочатку, а дещо хай би ми разом розглянули. А питання, по-моєму, звучало так: [B] чи мудрість, розсудливість, мужність, справедливість і благочестя — це п’ять різних назв того самого поняття, чи, навпаки, під кожною з цих назв ховається якась окрема сутність і зміст, наділений особливою властивістю, через що вони різняться між собою? Ти сказав, що це не назви одного й того самого поняття, але кожна з цих назв належить окремому поняттю, а всі вони — частини доброчесності, причому не в такому розумінні, [C] як частини золота, схожі одна на одну й на те ціле, якого вони є частинами, а як частини обличчя, не схожі ні на ціле, якого вони є частинами, ні одна на одну, й кожна наділена окремою властивістю. Якщо ти досі такої самої думки, як тоді, то скажи, що так: якщо ж думаєш інакше, то визнач це. [D] Я не поставлю тобі на карб, якщо ти тепер будеш висловлювати інший погляд. Я зовсім не здивувався б, коли б виявилось, що ти тоді говорив так, аби випробувати мене.

— Але ж я, — відповів Протагор, — кажу тобі, Со­крате, що все це частини доброчесності й що чотири з них дуже близькі між собою, тільки мужність сильно відрізняється від них усіх. А що я правий, то ти збагнеш ось із чого: можна знайти чимало людей найнесправедливіших, найнечесніших, найнестриманіших і найнеосвіченіших, але водночас дивовижно мужніх.

[E] — Стривай-но, — сказав я, — твоє твердження вар­то розглянути. Ти називаєш мужніх сміливими чи якось інакше?

— Таких, що зважуються на те, на що більшість людей боїться піти.

— Дозволь, а доброчесність ти визнаєш чимось прекрасним і присвячуєш себе навчанню її як чогось прекрасного?

— Найпрекраснішого, що тільки може бути, як­що я не з’їхав з глузду.

— А в доброчесності є щось бридке і щось прекрасне, чи все в ній повністю прекрасне?

— Повністю прекрасне, до того ж наскільки це можливо.

[350] — Чи ти знаєш, що деякі люди сміливо занурюються у водоймища?

— Звичайно, це — водолази.

— Тому що вони тямущі в цьому чи з іншої причини?

— Тому що тямущі.

— А хто сміливий у кінному бою — кіннотники чи піхотинці?

— Кіннотники.

— А з легкими щитами хто сміливіший: легко­озброєні чи інші воїни?

— Легкоозброєні. І взагалі так у всьому, якщо туди ведуть твої міркування: умілі куди сміливіші від невмілих і навіть сміливіші, ніж самі були [B] до того, як набули ту чи іншу вмілість.

— А чи бачив ти таких, що зовсім необізнані з чим-небудь, але сміливо беруться до будь-якої справи?

— Авжеж, бачив, і до того ж дуже сміливих.

— Виходить, такі сміливці мужні?

— Така мужність була б, однак, чимось бридким, бо ці люди нестямні.

— А хіба ти не назвав мужніх сміливими?

— Такого ж погляду я дотримуюсь і тепер.

[C] — То що ж виходить: ці сміливці виявляються не мужніми, а нестямними? А трохи раніше наймудріші вважалися найсміливішими. Згідно з таким ходом мір­кувань мудрість виявилася б мужністю.

— Не точно, Сократе, ти пригадуєш, що я говорив і що відповідав тобі. Ти питав мене, чи мужні бувають сміливими, і я визнав, що воно так є. Але ти не питав мене, чи й сміливі бувають мужніми. Якби ти мене запитав, я сказав би, що не всі. [D] Ти нітрохи не довів, що мужні не бувають сміливими і що моє твердження помилкове. Далі ти доводиш, що люди, тямущі в будь-чому, сміливіші, ніж були самі колись, і сміливіші від інших, нетямущих. Звідси ти робиш висновок, що мужність і мудрість це одне й те саме. Вдаючись до такого способу, ти міг би дійти висновку, що й тілесна сила — це також мудрість. Адже якби ти, за цим своїм способом розмірковування, запитав мене спочатку, чи сміливими є міцні люди, я сказав би, що так. [E] Потім ти запитав би, чи сміливіші ті, що вміють боротися, ніж ті, що не вміють боротися, і ніж були самі, перш ніж навчились, і я сказав би, що так. А якби я і на це погодився, ти міг би, послуговуючись таким доведенням, твердити, що, згідно з моїм твердженням, мудрість — це тілесна сила. Але я ні тут, ні взагалі ніде не визнаю, начебто сильні люди міцні. [351] Зате міцні — сильні, бо сила й міць не одне і те саме; перше, тобто сила, походить і від знання, й від одержимості, й від пристрасті, а міцність — від природи й доброго харчування. Подібно і в цьому випадку: сміливість і мужність — не одне й те ж саме, бо трапляється, що мужні бувають сміливими, але не всі сміливі є мужні. [B] Бо сміливості додає людям і вправність, і пристрасть, і одержимість, і така сама справа й з силою, а мужність походить від природи й від душевного гарту.

— Чи вважаєш ти, Протагоре, що одним людям живеться добре, а іншим погано?

Протагор притакнув.

— Чи добре, на твою думку, живеться людині, як­що її життя минає в журбі й стражданнях?

— Ні в якому разі.

— Далі. Якби хтось прожив життя в радощах і по­мер — чи не здається тобі, що жив він добре?

[C] — Звичайно.

— Виходить, жити приємно — це добро, а жити неприємно — зло?{151}

— Безперечно, якщо людина живе, насолоджуючись прекрасним.

— Що ж далі, Протагоре? Чи не називаєш ти, як багато людей, деякі насолоди злом, а деякі клопоти добром? Я ось що хочу сказати: чи ти вважаєш, що насолоди не є добром тільки тому, що вони приємні, навіть якщо не мають інших наслідків? Те саме стосується клопотів: оскільки вони клопоти, чи тим самим вони не є злом?

— Не знаю, Сократе, чи мені відповісти так само просто, як ти питаєш: [D] що взагалі приємне — добре, а все клопітне погане. Мені здається, що не тільки для нинішньої відповіді, а й для подальшого мого життя обачніше мені буде сказати, що бувають і насолоди нехороші, і, з другого боку, бувають деякі клопоти, які не є погані, хоч буває і навпаки. Крім того, є ще третій вид: ні те ні се, ні погані ні добрі.

— А приємним ти називаєш те, що містить у собі насолоду, або те, що дає насолоду?