Надія Борзакова - Красуня та чудовиська, Надія Борзакова

- Ар-тур, - сипло прошепотіла я.

- Скажи мені, як ти? Болить десь? - його голос теж сипів і зривався.

- Ні, - похитала головою, - Артуре, це Алекс.

Моторошний калейдоскоп проносився перед очима, до горла знову підкотив ком, але я його проігнорувала. Назвала імена, детально, наскільки спромоглася, описала факти. Вадим лаявся крізь зуби, Віталій свердлив поглядом, а Артур віддавав розпорядження, трохи погойдуючись, ніби заколисуючи мене. Двері з гуркотом відчинилися, і я здригнулася. На порозі один із охоронців. Новий і дуже молодий.

- Артуре Дмитровичу, - з важливим виглядом пробасив, зачинивши двері, - тачка напакована під зав'язку. Вітьок, падла, швидше за все прямо під офісом підключив все. Адже якби двигло завели після, одразу б бабах.

Осікся, і на вкритих юнацьким пушком щоках проступили червоні плями. Артур не моргаючи дивився на нього одним із тих поглядів, що змушували бажати провалитися крізь землю, аби уникнути його гніву. А мене раптом розібрали одночасно сміх та сльози. Стримати ні те, ні інше я була не в змозі, тому плакала і реготала під такими різними поглядами чоловіків. Полегшення і щастя, переповнювали і знаходили вихід у цих протилежних емоціях. Ми тут. Він, я, Віталій та Вадим, решта. Живі та здорові.

Чоловіки приєдналися, і кабінет сповнився реготом. Відсміявшись вирушили виконувати розпорядження, і ми з Артуром залишилися наодинці.

- Артуре, це через мене, - уточнила, ніби й так не зрозуміло. - Я… я подобалася йому. Мала сказати, знаю. Але не сказала, не тому, що це взаємно. Просто не хотіла, щоби він постраждав. Адже і уявити не могла, наскільки все виявиться серйозно ... Адже він був тобі вірний, вони всі ....

- Маленька, - холодні кісточки ніжно пройшлися моєю щокою, - ти не подобалася йому, він тебе кохав. І я знав і про це, і про те, що ти до нього не відчуваєш подібного… В останньому переконався пізніше, але…

- Але чому ж тоді...

- Тому, що хотів твоєї безпеки, а хто її забезпечить краще за того, хто кохає? - він зітхнув. - Я розумів, що він захоче бути з тобою. І, якщо це виявиться взаємно, заприсягся собі не втручатися і відпустити тебе. Але не виявилося, і я був радий, - він трохи посміхнувся. - Довірити тебе у свою відсутність тому, чиї почуття схожі на мої. Однак я не міг уявити, що такому, як Алекс, чи тим іншим, вистачить сміливості прибрати мене. Недооцінив… Ну та гаразд. Зараз тебе до Валіка відвеземо, хай огляне і…

- Ні, - зумівши відсунути якнайдалі реакцію на його одкровення, промовила я. - Артуре, у мене кілька саден і подряпин – абсолютно нічого такого, що потребує медичної допомоги. А в тебе, - я подивилася на годинник, - фінальні переговори про договір, щоб отримати який ти працював не один місяць. Ще встигнеш зустріти своїх японців в аеропорту.

- Мені начхати на контракт, - здійнявся він. - Я ні на мить тебе не залишу, поки цих виродків не знайдуть.

- Залиш зі мною Вадима.

- Я нікому зараз не довіряю, - похитав головою Артур. Пройшовся по кабінету, куйовдячи волосся. Сперся стиснутими кулаками об стіл, схилив голову і замружився.

Пискнула міні-АТС, і він машинально натиснув кнопку відповіді на виклик.

- Артуре Дмитровичу, - промовила секретарка, - літак пана Ізао приземлиться за сорок хвилин, що мені…

Артур перервав її плутане повідомлення, піднявши і кинувши трубку. Брудно вилаявся і вдарив кулаком по столу. Я взяла його за зап'ястя, машинально перевіряючи, чи не пошкодив знову руку.

- Нормально все, - він притис мене до себе. Під щокою гуркотіло його серце в кам'яних грудях. Обнявши його теж, я підняла голову і зустрілася з диким поглядом потемнілих очей.

- У тебе є причини Вадиму не довіряти?

- Алексу теж не було. Проте ця тварюка викрала мою дружину і намагалася вбити мене!

- Були, Артуре. Ти просто чомусь вважав, що мені винен і тому залишив Алекса поруч. Ти думав, я щось відчуваю. Після всього, що було, ти думав саме так, хоч стверджуєш інше, - він відвів очі і напружився ще сильніше. У саму точку потрапила, виходить. - Про це ми ще поговоримо, але зараз треба зайнятися справою. Їдь зустрічати японців, а я простежу, щоб тут все виглядало так, ніби нічого не сталося. Інакше постраждає твоя ділова репутація з обох боків. Ти розумієш про що я.

«Легальні» засумніваються у його надійності, «блатні» - у силі та владі. І тоді те, що сталося, сьогодні здасться дитячою грою.

- Артуре, ну не сунуться вони сюди. Їх взагалі знайдуть із хвилини на хвилину. Поки що хоч трохи достовірної інформації, що був ще хтось нема. Решта – лише твоя звичка перебільшувати ситуацію.

– Ні ногою з офісу, зрозуміла? - здався чоловік.

- Даю слово, - ніжно торкнулася губами його губ, - зберись і підпиши довбаний контракт.

Він дуже неохоче набрав Олега - заступника Вадима, розпорядився підігнати "звичайний" автомобіль до входу, потім ще раз мене поцілував і вийшов. Я впала в його крісло і поклала голову на схрещені руки. Необхідність тримати обличчя відпала, і реакція на подію загрожувала знову накотити на повну.

- Елізо, що з вами? – Вадим схилився до мене.

- Я ж жінка і хочу зараз оплакувати те, як злякалася, і кожну свою подряпину, - губи начальника охорони здригнулися у спробі стримати усмішку. - І це зовсім не смішно, а страшенно злякалася! Якби я запізнилася на кілька секунд, його вже не було б!

Тепер настав час ридати вже на плечі у Вадима, яке він підставив, легенько обійнявши мене, ніби я справді була кришталевою.

- Вибачте, - жалібно схлипнула я, - поводжуся, як тупа істеричка. У вас справ стільки, а ви змушені мої соплі витирати.

- Це менше, що я можу зробити за порятунок свого життя, - посміхнувся він, - без вас я загинув би за кермом тієї машини, Елізо. А тепер витріть сльози. Більше боятися нема чого – їх знайшли.

- Правда?

- Щойно повідомили. Відвезуть поки що в безпечне місце поспілкуватися, - він не закінчив фразу.