Джон Кехо - Квантовий воїн

тіло підтримують особливі стосунки. У Метавсесвіті, безсумнівно, існує безліч різноманітних реальностей, і поза просторово-часовим виміром є незліченна кількість інших ігор, але в цьому житті ми наділені тілами, які є невід’ємною частиною нашої мандрівки.

Друга назва тіла — Навігатор долі. Ми знаходимо свою долю, коли слідуємо за відчуттями. На кожному етапі життя наше тіло знає, що саме слід робити і що для нас буде найкращим. Лише тіло може відкрити нам нашу долю. Ми ніколи не знайдемо своєї долі самим лише розумом, адже той завжди відволікатиметься на інші справи й у відповідь на наші запити повсякчас видаватиме власну програму. Розум скільки завгодно може намагатися визначити нашу долю, проте ці спроби будуть марними, адже долю неможливо визначити — її можна лише виявити і йти за нею.

Тіло може відчути будь-що наявне у Всесвіті, бо все вібрує енергією і пов’язане між собою. Люди, дерева, тварини, правда, краса, радість, ба навіть ледь уловима в енергетичному павутинні вібрація — усе це відчутне, коли ми перебуваємо в гармонії з власним тілом. Відчувати красу та радість, відчувати інших людей, відчувати пульсацію енергії інших речей — ми забули, як це треба робити. Ці нейронні зв’язки, що обірвалися внаслідок невикористання, потрібно знову відновити, бо в цьому житті людина, яка не може відчувати, стає одновимірною й неповноцінною.

Така людина стає впасткованою в думках, хоча здебільшого сама цього не знає. Вона ставить на п’єдестал розуміння та інтелектуальне знання, і розум її спочатку думає, згодом осмислює, а тоді вже доходить до якогось висновку. Ця людина може мати чудову освіту, бездоганну репутацію й багато знати, але якщо не відчуває, то ніколи не пізнає чудес Усесвіту й назавжди лишатиметься впасткованою своїм розумом. Розум високо цінує вміння думати, а чом би й ні? Думки є його посередниками. Як і всі батьки, які вважають, що їхні діти кращі за інших, розум звеличує над усім іншим процес мислення, захоплюючись своєю мудрістю та кмітливістю. Так непросвітлений розум уводить себе в оману, живе в тіньовому світі, який сам для себе і створив. Інші частини єства не допоможуть йому взаємозбагатитися, і якщо він не пробудиться, то перетвориться на «жалюгідну мислячу ілюзію» — саме так моє тіло назвало розум під час однієї дивовижної зустрічі, коли мало нагоду заявити останньому про своє розчарування.

Мушу розповісти вам цю історію. Під час одного з наших щомісячних занять ми з Енні вирішили придумати якийсь спосіб, котрий допоміг би моєму тілу поговорити з розумом. У нас обох виникли підозри, що моє тіло прагне, аби його почули. Ми розробили складну церемонію6, що передбачала використання психодрами, коли розум і тіло могли б вільно між собою спілкуватися7.

Слід зазначити, що впродовж усього періоду наставництва нашим улюбленим висловлюванням стало: «Розстав декорації, і вистава розгортатиметься сама собою». Аби зв’язатися з різними частинами мого єства, ми постійно вигадували якісь нові способи. Ми сприймали наше наставництво доволі по-дитячому й були готові прийняти будь-що, що нам відкривалося. Був й інший вислів, який ми використовували, коли ставалося щось незвичне: «Дякувати Богу, ми уявлення не маємо, що саме робимо». Можливо, це прозвучить доволі дивно, зокрема через те, що ми обоє добре зналися на трансперсональних методах, однак таким способом демонстрували свою віру в загадковість того, що відбувалося, та заявляли павутинню про готовність зійти зі шляху, яким ішли донині, й дозволити невідомому відкритися нам, жодним чином не намагаючись впливати на результати. На нашу думку, все відбувалося з волі Всесвіту. Більшість часу, проведеного разом, ми діяли спонтанно, дозволивши собі плисти за течією й працювати з тим, що мали.

Під час психодрами моє тіло люто сердилося на розум і висловлювало своє обурення тим, що його не чують. У якийсь момент тіло, кружляючи по кімнаті в танці, сказало розуму: «Поглянь на мене, я реальне. Поглянь, яке я гарне і як умію рухатися. Я їм, займаюся коханням, торкаюся й дозволяю, аби мене торкалися. Я можу відчувати, я реальне, тоді як ти… ти ніщо інше, як жалюгідна мисляча ілюзія!» Ця зустріч шокувала мій розум. Він відчув свою немічність, усвідомивши, як мало знав і розумів тіло, і на коротку мить розум відчув заздрість до тіла через його надзвичайність. Ці двоє й далі вели свій діалог, аж доки тіло не відчуло задоволення від того, що його почули. Це був початок прийняття розумом свого тіла як рівноцінного члена гри.

Дисциплінований розум, який установив зв’язки з іншими членами нашого єства, знає, що кожна з цих частин має власну реальність та мудрість. Коли з’являються відчуття, навчений розум допомагає в цій співпраці, відступивши вбік і дозволивши тілу повністю поглинути ті дивні та чудові відчуття. Робить він це не лише з поваги, але й із цікавості, адже прагне пізнати ту загадкову мудрість тіла, яку більше ніде не знайде. Він знає, що якщо не відступить, то не отримає цього знання. І ось дуже важливий момент: ми не можемо думати й відчувати водночас. Аби глибоко відчувати, ми повинні (хоча й ненадовго) відкинути думки й дозволити відчуттям вібрувати всім тілом, не заважаючи власними інтерпретаціями. Ці відчуття своєю унікальною мовою промовляють до нашого тіла, і, коли ми дозволяємо останньому в такий спосіб відчувати й спілкуватися з розумом, воно стає сильним і здоровим.

Вірш Воллеса Стівенса дуже влучно передає це відчуття глибокого вслухання:

Повинен ти мати розум зими,

Як прагнеш розгледіти паморозь й гілля

Сосен під товщею снігу;

І довго на холоді мерзнути,

Щоб побачити яловець, вкритий інеєм,

Ялини кремезні у далині блиску

Січневого сонця; і не думати

Про злигодні під звуки вітру,

Під звуки самотнього листя,

Що є звуками землі,

Де той самий вітер дме,

Гуляє по схожій самітній місцині

Для слухача, що слухає на снігу,

І сам він — ніхто — вдивляється

У ніщо, якого немає там, і ніщо, яке є8.

Коли ми глибоко вслухаємося, то помічаємо та слухаємо абсолютно все, відступивши вбік та дозволивши мудрості «ніщо, якого немає там, і ніщо, яке є» відкритися нам і показати величні таємниці.

Ми слухаємо, коли дозволяємо чуттєвій частині свого тіла відчувати. Тіло не втратило вміння відчувати, проте через обмеження, які наклав на нього розум, позбулося вміння відчувати глибоко. Розум постійно ігнорував і відкидав ті відчуття, тож ці здібності послабилися. Розум уважав нейронні зв’язки, які викликали відчуття радості та чуда, неважливими й нехтував ними, тому, зрештою, ті ослабли. Пульсація радості, краси та єдності повсякчас сповнює наше тіло,