Ерін Хантер - Ліс таємниць

І собі вітаючи кицьку, Вогнесерд шкодував, що інші проблеми не вдасться вирішити настільки легко.

Розділ 18

Сонце сідало вже втретє, відколи Вогнесерд мало не потонув. Молодий вояк саме вмивався біля свого кубла, вилизуючи хутро шорстким язиком. Йому з голови не йшла думка про ту пригоду на річці. Якби тоді не пощастило, він зараз би смакував річкову воду. Коли Вогнесерд повернув голову, щоб помити спинку, то почув шурхіт кроків, які поступово наближалися. Не встиг він підвести голову, як над ним уже височів Тигрокіготь.

— Синьозірка хоче, щоб ти пішов на Зборище, — прогарчав воєвода. — Зустрінешся з нею біля її кубла. Ще приведеш Піскошторму і Сіросмуга.

Віддавши наказ, Тигрокіготь пішов геть, перш ніж Вогнесерд устиг щось відповісти. Вояк підвівся і роззирнувся. Побачивши Сіросмуга і Піскошторму, які вечеряли разом біля кропивного куща, Вогнесерд поквапився до них.

— Синьозірка обрала нас для походу на Зборище, — оголосив він.

Піскошторма доїла свого дрозда і облизнулася.

— А ми зможемо піти на Зборище? — збентежено нявкнула вона. — Я думала, жоден кіт не зможе перейти струмок.

— Синьозірка каже, що Зоряний Клан розсердиться, якщо ми хоча б не спробуємо, — відповів Вогнесерд. — Провідниця оце хотіла з нами поговорити. Може, у неї є план.

Сіросмуг прошамкав із повним ротом їжі:

— Я просто сподіваюся, що Синьозірка не запропонує нам туди плисти.

Проте його очі аж іскрилися захватом. Він швиденько проковтнув решту своєї порції та підвівся. Вогнесерд подумав, що його друг, мабуть, шукає нагоди зустріти Срібнострумку. Цікаво, чи бачились вони взагалі після того злощасного полювання для Річкового Клану.

Тоді Вогнесерд знову згадав про майбутніх кошенят Срібнострумки й замислився, як воно буде Сіросмугові бачити, що його діти зростають у іншому Клані. Чи зможе Срібнострумка коли-небудь сказати їм, що їхній батько — Сіросмуг, Громовий вояк? Вогнесерд з усіх сил намагався не думати про це, прямуючи із друзями до Високого Каменя. Синьозірка сиділа біля свого кубла, біля неї вже були Білошторм, Мишошубка і Верболоза. Ще за мить приєдналися Тигрокіготь і Темносмуг.

— Як ви всі знаєте, сьогодні на небі повня, — почала Синьозірка. — До Чотиридерева нелегко буде дістатись, але Зоряний Клан сподівається, що ми знайдемо сухий шлях. Тож я обрала тільки вояків: у цій подорожі не місце новакам, старійшинам чи королевам, які виношують кошенят. Темносмуже, ти сьогодні вранці очолював патруль, який вирушав до струмка. Звітуй, що ти там знайшов.

— Вода опускається, — нявкнув Темносмуг. — Але надто вже повільно. Ми пройшли до самого Громошляху, і там ніде немає броду, всюди треба буде пробиратися вплав.

— Там угорі струмок нібито вужче, — нявкнула Верболоза. — Ми не можемо перестрибнути?

— Можемо, якщо відростимо крила, — відповів Темносмуг. — А якщо тільки лапами…

— Але там, мабуть, і варто буде спробувати, — наполягав Білошторм.

Синьозірка кивнула.

— Тож рушаємо, — вирішила вона. — Можливо, Зореклан направить нас до безпечного броду.

Провідниця встала й мовчки повела вояків із табору.

Сонце зайшло, і сутінки приховали обриси лісу. Десь віддалік ухкала сова, до Вогнесерда долинав шурхіт здобичі в підліску, але вояки були надто зосереджені на своїй мандрівці, щоб відволікатись на полювання. Синьозірка вела їх навпростець через ліс до місця, де потічок протікав жорстким кам’яним тунелем попід Громошляхом. Їхній звичний маршрут до Чотиридерева не проходив настільки близько від Громошляху, тож Вогнесердові було неабияк цікаво, що ж замислила провідниця. Біля тунелю вони побачили, що навіть там обабіч розлився паводок. У воді відбивалося бліде сяйво повні, яка щойно виринула з-за обрію. Затопило навіть Громошлях, по якому просто на очах у котів повільно сунула потвора, розбризкуючи брудну воду з-під своїх круглих чорних лап.

Щойно потвора зникла вдалині, Синьозірка підвела своїх котів до Громошляху. Провідниця принюхалась до води, зморщивши носа від смороду, і обережно ступила лапою в паводок.

— Тут доволі мілко, — нявкнула вона. — Можемо піти вгору Громошляхом, поки не вийдемо понад струмком, а тоді підемо до Чотиридерева уздовж межі з Тіньовим Кланом.

Піти вгору Громошляхом! Вогнесерд відчув, як його хутро стало наїжачуватись від страхітливої думки про те, щоб добровільно йти слідами потвор. Випадок із Попелапкою ясно дав зрозуміти, що ці потвори можуть зробити з котом, а вона ж навіть за узбіччя не вийшла.

— А що, коли прийде потвора? — запитав Сіросмуг, переляканий не менше за Вогнесерда.

— Відійдемо вбік, — незворушно відповіла Синьозірка. — Сам бачиш, як повільно рухалась та потвора. Їм, мабуть, не дуже подобається мочити лапи.

Вогнесерд побачив, що Сіросмуга це не переконало. Він поділяв його тривогу, але заперечувати щось не було сенсу. Хіба що Тигрокіготь матиме зайву нагоду назвати їх боягузами.

— Одну хвилинку, Синьозірко, — озвався Білошторм, коли провідниця вже зайшла у воду. — Згадай, наскільки низько лежать наші землі по той бік струмка. Щось мені підказує, що там усе затоплено. Я не думаю, що ми потрапимо до Чотиридерева, не заходячи на землі Тіньового Клану — там же височина.

Хтось із котів тихенько зашипів, а Вогнесерд відчув нову хвилю страху. Порушити кордони Клану, з яким нещодавно воювали? Якщо Громових вояків спіймає патруль, то їх звинуватять у вторгненні.

Синьозірка спинилася просто у воді та глянула на Білошторма.

— Можливо, — визнала вона, — але доведеться нам на це наважитись — іншого шляху немає.

Провідниця знову рушила вперед, не залишивши своїм котам часу для заперечень. І вони всі пішли за нею. Вогнесерд плюхав по воді вздовж Громошляху просто позаду Білошторма. Тигрокіготь замикав процесію, виглядаючи потвор, які могли наближатися ззаду.

Спершу все було тихо і мирно, хіба що одна потвора проминула їх із протилежного боку Громошляху. Раптом Вогнесерд почув знайоме гарчання і плюскотіння потвори, що стрімко наближалась.

— Обережно! — десь із хвоста процесії заволав Тигрокіготь.

Вогнесерд завмер і притулився до низенької стіни, що тяглася вздовж Громошляху там, де він перетинав струмок. Темносмуг вибрався на верхівку стіни і завмер. На мить дивне світло потвори відбилося у смердючих водах, а тоді з-під лап бризнула хвиля, яка намочила Вогнесерда аж по самісіньке хутро на животі.

Коли потвора зникла, Вогнесерд здивовано виявив, що знову може дихати.

Коти перейшли на той берег потічка і побачили, що Білошторм мав рацію. Низинні угіддя Громового Клану на протилежному березі справді затопило. Їм не залишалось нічого іншого, окрім як рухатись далі вздовж Громошляху, аж поки земля не піде вгору.

Вогнесерд радо зійшов із твердого Громошляху і підвів голову, трохи відкривши рота. Його нюхові залози вразив гострий, кислий запах — запах Тіньового Клану! Вони вийшли Громошляхом геть із територій Громового