Вадим Денисенко - Політики не брешуть. 10 законів взаємодії політиків і виборців, Вадим Денисенко

залагодити ці кризи. Таких механізмів принаймні три: дуже обмежені повноваження очільника держави (у конституційних монархіях і парламентських республіках) або обмеження розумним терміном перебування однієї особи на посаді президента (у президентських республіках), налагоджена й чесна система правосуддя, яка не дозволяє будувати корупційні моделі, та порівняно чесні медіа, які не дозволяють собі вигадувати нісенітниці й роздмухувати зазнаки брехливі скандали.

Насправді там, де існує ця тріада — серйозні функціональні та / або часові обмеження влади однієї особи, чесні суди і відповідальні медіа, — майже ніколи не виникає ситуацій, коли політик чи партія отримують довіру 60 % і вище. А уявити, що так буває двічі поспіль, просто нереально.

Якщо хтось скаже, що в Євросоюзі є приклад довгого монопольного правління однієї політичної сили — Угорщина, де очолюваний Віктором Орбаном блок «Фідес» і християнських демократів тричі поспіль (2010, 2014, 2018 роки) здобував на парламентських виборах більш як дві третини депутатських мандатів, — ми відповімо, що рівень електоральної підтримки цього блоку ­все-таки набагато нижчий за 60 %: 2010 року це було 52,73 %, 2014-го — 44,87 %, 2018-го — 49,27 %. Тобто Орбану не вдалося двічі поспіль набрати навіть 50 % підтримки, а дві третини мандатів — це наслідок особливостей угорської виборчої системи.

А після нескладного політологічного аналізу ми побачимо, що в Угорщині відбулися серйозні зсуви в судовій і особливо в медійній сфері, які й призвели до того, що сам Орбан називає «неліберальною демократією», а його критики — «кінцем демократії»197 та «смертю демократії»198. Ці зсуви і дозволяють блоку Орбана досягати високих результатів. Щоправда, саме тому, що там є величезні «уламки» чесних правоохоронних органів і судів та вільної преси, Угорщина не скочується в диктатуру.

У суспільствах, де немає цієї тріади, ми спостерігаємо або пожиттєвих диктаторів, або вічну зміну «месій», у яких люди весь час розчаровуються. Власне, там ця рейтингова піраміда постійно перекидається, і люди десятиліттями коливаються на синусоїді «розчарування — пошук месії». Або ж навпаки, вони живуть у тоталітарній системі, що без кінця вигадує, як змусити людей ще більше любити свого вождя. Герой, який набрид

Класичний приклад тривалої диктатури, що намагалася зберігати народну підтримку, дала Республіка Зімбабве — колишня британська колонія на півдні Африки. Трохи більше як 37 років країною керувала одна людина — Роберт Муґабе, чия тиранія стала предметом численних досліджень199.

Одразу зауважимо, що зімбабвійці не раділи з того, що ними керують диктаторськими методами. І 37-річна історія тиранії Муґабе — це ще й історія спроб народного опору. За цей час у Зімбабве прокотилися три великі хвилі боротьби за демократію і проти режиму Муґабе. Однак повна відсутність згаданої тріади, всіх її складників, призвела до того, що всі три хвилі завершилися поразкою.

Починалося все начебто цілком демократично. Визнанню незалежності Зімбабве передували парламентські вибори, які пройшли в лютому 1980 року за двома квотами: 80 депутатів обиралися за загальною квотою і 20 депутатів — за квотою для білих. За загальною квотою 62,99 % голосів і 57 місць здобув ZANU–PF (Zimbabwe African National Union — Patriotic Front, укр. Зімбабвійський африканський національний союз — Пат­ріотичний фронт) на чолі з Муґабе. Решту 24,11 % голосів і 20 місць отримав ZAPU (Zimbabwe African People’s Union, укр. Союз африканського народу Зімбабве) на чолі зі Джошуа Нкомо200.

Перемогу партії Муґабе забезпечив народ шона, який становив приблизно 70 % населення країни. А партію Нкомо підтримав народ матабеле (інша назва — амандебеле), до якого належало близько 20 % зімбабвійців. За попередні два десятиліття було чимало епізодів і спільної боротьби цих двох партій, і взаємної ворожнечі. До того ж у них були різні зовнішньополітичні орієнтири: ZANU–PF отримував військову допомогу від КНР, а ZAPU — від СРСР. Крім того, ZANU–PF радикальніше порівняно із ZAPU ставився до білої меншини.

18 квітня 1980 року Зімбабве стало незалежною країною, і нею почав керувати уряд на чолі з прем’єр-міністром Муґабе. Хоча ZANU–PF мав можливість створити однопартійний уряд, Муґабе вирішив поділитися владою із ZAPU. Нкомо відмовився від пропозиції обійняти посаду президента, суто церемоніальну, і її посів представник ZANU–PF Канаан Банана. Нкомо ж отримав посаду міністра внутрішніх справ. Посади в уряді дісталися ще трьом представникам ZAPU.

Однак демократія тривала недовго. Маючи підтримку понад 60 %, Муґабе швидко взяв під особистий контроль силові органи й судову систему. Державні ЗМІ перейшли під контроль його партії ZANU–PF. Конституція не містила жодних запобіжників від концентрації влади в руках прем’єра, навпаки, фактично сприяла їй.

Першою жертвою став ZAPU — міноритарний партнер ZANU–PF у владній коаліції. Поступово між двома партіями відновилася ворожнеча. Дійшло до того, що Муґабе звинуватив Нкомо в підготовці державного перевороту. «ZAPU і його лідер Джошуа Нкомо — наче кобра в будинку. Одинокий спосіб ефективно впоратися зі змією — ударити і знищити її голову», — заявив Муґабе 14 лютого 1982 року. І вже 17 лютого він оголосив на пресконференції, що Нкомо і трьох його однопартійців звільнено з уряду201.

Дальші події відомі як Ґукурагунді, що в перекладі з мови шона означає «вітер, який змітає полову перед дощами». Фактично це був державний терор у двох західних провінціях — Північному і Південному Матабелеленді, населення яких підтримувало ZAPU. Під час Ґукурагунді за різними оцінками загинуло від 10 до 20 тисяч людей із народу матабеле. Нкомо якийсь час переховувався в Лондоні. Там 1984 року вийшла його автобіографія, у якій він констатував: «Нічого в моєму житті не підготувало мене до переслідування з боку уряду на чолі з чорними африканцями»202.

У червні–липні 1985 року в Зімбабве відбулися чергові парламентські вибори, знову за двома квотами. Цього разу за загальною квотою ZANU–PF на чолі з Муґабе здобув 77,19 % голосів і 64 з 80 місць, ZAPU на чолі зі Нкомо — 19,31 % голосів і 15 місць. Рівно стільки депутатів обиралося в Матабелеленді203, тобто народ матабеле, попри терор з боку Муґабе, твердо підтримував партію Нкомо.

Почалися нові репресії. Режим Муґабе затримав понад 100 діячів ZAPU, серед них п’ятьох депутатів парламенту і мера Булавайо (найбільше місто Матабелеленду), заборонив ZAPU проводити мітинги і збори, закрив усі його офіси й розпустив усі контрольовані ним окружні ради. Зрештою Муґабе примусив Нкомо капітулювати. Щоб уникнути дальших убивств матабеле і діячів ZAPU, Нкомо 22 грудня 1987 року підписав із Муґабе угоду про єдність, за якою ZAPU влився в ZANU–PF. Отже, перша хвиля спротиву режиму Муґабе завершилася поразкою, яка призвела до зміцнення режиму. Зімбабве фактично стало однопартійною державою.

Одночасно відбулася ще одна трансформація: згідно з поправками, внесеними до Конституції країни, посада президента перетворилася