Еміль Золя - Пастка

— Чи не бачили ви часом моєї дружини? — запитав Купо.

— Ні, не бачила, — відповіла консьєржка. — А хіба вона десь поблизу?

— Та має прийти по мене... Як життя-буття, все гаразд?

— Та нічого, дякую, як бачте, ще тупцяю... Іду на Кліньянкурське шосе купити баранячий окіст. Різник біля Мулен-Руж править за нього лише шістнадцять су.

Коли на дорозі загуркотів екіпаж, їм довело говорити гучніше. На широкій і безлюдній вулиці Нації їхні слова, які вони щосили вигукували, привернули увагу лише однієї старенької, що підійшла до свого вікна. Зіпершись ліктями на підвіконня та побачивши надзвичайно цікаве для неї видовище, вона так і застигла, дивлячись на чоловіка на даху навпроти, так ніби сподівалася вгледіти, як з хвилини на хвилину він полетить донизу.

— Гаразд! До побачення! — вигукнула наостанок пані Бош. — Не буду вас відволікати.

Купо повернувся і взяв паяльник, який йому простягав Зідор. Але тієї миті, коли консьєржка відійшла, вона помітила на протилежному тротуарі Жервезу, яка тримала за руку Нана. Вона вже була підвела голову, щоб повідомити про це бляхареві, але молода жінка швидким жестом завадила їй це зробити. І впівголоса, щоб їх не почули вгорі, Жервеза розповіла пані Бош про свої страхи: вона побоювалася, що, з’явившись зненацька, може налякати чоловіка, і той полетить на землю. За всі чотири роки Жервеза тільки одного разу приходила до нього на роботу. А сьогодні це було вдруге. Вона не могла на таке дивитися, кров холола в її жилах, коли бачила свого чоловіка між небом і землею, на такій висоті, куди й горобці не зважуються залітати.

— Авжеж, це таки неприємне видовище, — прошепотіла пані Бош. — От мій чоловік — кравець, тож мені не доводиться так хвилюватися.

— Якби ви тільки знали, — додала Жервеза, — як я попервах жахалася, тривога гризла мене від рання й до вечора. Повсякчас уявляла його на ношах з розбитою головою... Тепер я про це більше не думаю. До всього звикаєш. Треба ж якось на хліб заробляти... Хай там як, а хліб той дорого обходиться, коли ризикуєш накласти головою...

Вона змовкла й, боячись, що Нана закричить, заховала крихітку у своїх спідницях. Геть бліда, вона понад силу дивилася вгору. Купо якраз лютував зовнішній край листа, біля ринви. Перехилившись якомога нижче, він усе одно не діставав до краю. Тоді чоловік вирішив сповзти — його рухи були повільні, впевнені й незграбні водночас. Якоїсь миті він завис над тротуаром і, більше не тримаючись, спокійно собі працював далі. З-під паяльника, яким орудувала вправна рука, виривався біленький тріскучий вогник. Занімілій Жервезі страх здушив горло, її руки стиснулися й мимоволі здійнялися до неба, ніби в благанні. Та скоро вона змогла віддихатися. Купо неквапливо ліз на дах і на якусь мить спинився, щоб востаннє сплюнути на вулицю.

— Ти що, шпигуєш за мною? — весело крикнув він, помітивши Жервезу. — Пані Бош, вона вам, либонь, наговорила всіляких дурниць? Не захотіла мене покликати?.. Зачекай трохи, тут роботи хвилин на десять.

Йому лишалося приладнати дашок до димаря — справжня абищиця. Прачка й консьєржка стояли на тротуарі та розмовляли про справи у кварталі, наглядаючи за Нана, щоб вона не полізла до струмка, в якому їй хотілося впіймати маленьку рибку. Обидві жінки постійно позирали на дах, усміхалися, кивали головами, даючи Купо знати, що в них усе гаразд. У будинку навпроти старенька не відходила від вікна, дивилася на чоловіка на даху й, здавалося, на щось чекала.

— І що вона там видивляється, ця стара карга?! — мовила пані Бош. — Ох і бридка мармиза!

Згори було чути, як бляхар голосно співав: «Ох, як добре рвать суниці!» Зігнувшись над своїм столом, він почав хвацько працювати з цинком. Крутнув циркулем, накреслив лінію і за допомогою ножиць із заокругленими кінцями вирізав велике віяло. Потім злегка постукав молотком і, зігнувши, перетворив це віяло на такий собі грибок з гострою шапочкою. Зідор знову взявся роздмухувати жар у пічці. У яскравому рожевому світлі, що потроху блідло й ставало ніжно-фіолетовим, сонце заходило за будинок. І на тлі небесної широчіні цієї тихої надвечірньої пори у чистому повітрі чітко виділялися видовжені силуети двох робітників, темна смуга робочого столу та чудернацький профіль міха.

Закінчивши всі приготування, Купо звично гукнув:

— Зідоре! Паяльник!

Але той десь завіявся. Бляхар, лайнувшись, почав шукати його поглядом, кликати крізь відчинене дахове вікно. Нарешті він побачив його на сусідньому, через два будинки, даху. Хлоп’яга прогулювався собі, роздивлявся околиці, милувався безміром Парижа, а легкий вітерець куйовдив його біляве ріденьке волосся.

— Агов, гуляко! Гадаєш, що вибрався на природу?! — сердито крикнув Купо. — Може ти, як пан Беранже, віршики складаєш?!.. Та подай уже нарешті той паяльник! Де таке бачено?! Отак тинятися по дахах! Ти ще приведи сюди свою подружку й виспівуй їй про коханнячко... Довго я буду чекати на паяльник, клятий кендюху?!

Закінчивши роботу, він крикнув до Жевези:

— Усе, пошабашили... Злажу.

Труба димаря, до якої він причепив дашок, була посередині даху. Жервеза, заспокоївшись, усміхалася й стежила за його рухами. І тут Нана, побачивши батька, від радості заплескала в долоньки. Щоб краще бачити дах, вона сіла на тротуар.

— Тату! Тату! — щосили почала гукати вона. — Тату! Ну поглянь!

Бляхар хотів нагнутися, але його нога зісковзнула. Тоді раптово, безглуздо, як кіт, у якого підігнулися лапи, він покотився вниз пологим схилом даху, не маючи за що вхопитися.

— Чорт забирай! — мовив він здавленим голосом.

І впав. Його тіло описало плавну дуту, двічі перекрутилося в повітрі і звалилося посеред вулиці з глухим ударом, наче хто кинув згори клумак зі шматтям.

Заціпеніла Жервеза звела руки догори й застигла, з горла в неї вирвався страшний зойк. Почали збігатися перехожі, збилася ціла юрба. Приголомшена пані Бош, у якої підламувалися ноги, схопила на руки Нана й затулила їй обличчя, щоб та нічого не побачила. Тим часом старенька в будинку навпроти, цілком вдовольнившись видовищем, спокійно зачинила вікно.

Урешті-решт четверо чоловіків перенесли Купо до аптеки на розі вулиці Пуасоньє. Майже годину бляхар лежав на якійсь ковдрі, укритий простирадлом, посередині того приміщення, поки ходили по ноші до лікарні Ларібуазьєр. Він ще дихав, та аптекар лиш злегка хитав головою. Жервеза, ставши навколішки на голій долівці, безперестанку ридала, заливалася слізьми, нічого не