Горова Ольга - Лавандовий грудень, Горова Ольга

– Женя, я закохалася! – захлинаючись цим своїм захопленням та емоціями, розсміялася Міла, коли він вкотре спробував завести її в якесь кафе, щоб «поїсти та зігрітися». – Мені й так жарко!

Він і сам широко посміхнувся.

– Закохалася – це добре. Сподіваюся, у мене? – він підморгнув, таки відкриваючи двері у кафе, звідки на них пахнуло теплом і задурливим ароматом кави.

Мила трохи почервоніла, лукаво глянувши на нього крізь вії.

– І в тебе теж, Женю, – прикусивши губу, погодилася вона, заходячи до зали. – Але твоє місто... Це щось! Я підкорена остаточно і безповоротно.

– Ти тут ще й доби не пробула, – здається, її захоплення і веселило, і викликало в Жені гордість. – А вже закохалася? Мене ти довше мучила сумнівами, – начебто буркливо помітив він, провівши її до вільного столика біля величезного вікна.

Тут було добре – новорічні прикраси, свічка на столі, і на підвіконні ще кілька стояло. Гірлянда весело блимала вогниками, дарма що яскравий день за вікном. З динаміка лунали колядки. Так добре! Дивне відчуття найкращого передсвяткового настрою у її житті!

Женя взяв її за руку, поцілував трохи замерзлі пальці.

– Нічого не можу вдіяти з собою, Женю, – Міла підтримала його тон. – Це сильніше за мене. Кохання з першого погляду. Буває, виявляється.

 Вони обидва завмерли на мить, розглядаючи один одного. І обидва посміхалися так, наче не могли припинити. Хоча так і було, загалом. У всякому разі, сама Міла ні посміхатися, ні дивитися на Женю не могла перестати. Помітила, що він тут інший. Але й себе іншою відчувала. Спокійнішою і легшою, ніж навіть у місті, в якому народилася і виросла, як не дивно. Адже в чомусь зауваження Жені зовсім вірне – не пробула тут і доби, а так просто, легко і добре, ніби це вона повернулася додому, а не він! Навіть не вірилося, що буває так: йдеш зовсім незнайомими вулицями, а навколо все ніби твоє, рідне. Мов тисячу разів тут ходив, просто забув. А тепер поступово «згадуєш» із кожним словом чоловіка, який поряд йде, обіймає. Дізнаєшся це все заново.

 Якби Міла вірила в реінкарнацію, то вирішила б, що своє минуле життя провела саме тут. Але оскільки особливо таку теорію не визнавала, просто дивувалась тому, наскільки це місто виявилося їй близьким по атмосфері, як легко і повно вона його відчувала. Не було цікавості чи попереднього розгляду, невпевненості та обережності у незнайомому місці. Відразу величезне захоплення та повне занурення. І таке задоволення від того, що не брехала Жені: справді на кохання з першого погляду схоже. На таке ж шаленство, як і коли його самого прийняла для себе.

– Дивись, це доля! – відволікаючи її від цих плутаних, захоплених думок, Женя простягнув меню, до якого вона сама ще не встигла дістатися. – Я навіть питати не буду, яку каву тобі брати – замовляю одразу лавандовий лате, – знову посмішка на все обличчя та очі такі добрі, такі веселі.

 Вона від нього погляд відірвати не може: сиділа б і годинами милувалася! Страшно було навіть подумати, що могли не перетнутись на тій заправці, або потім у кафе не зустрітися. Ейфорія, так, вона розуміла. Не маленька. Але й тому, що вже не юна дівчина, могла повною мірою оцінити, як нечасто випадає шанс зустріти таку людину, з якою довіра та взаєморозуміння чи не з перших хвилин знайомства.

– А до кави, – продовжив Женя, поки вона ним милувалася, – макарун з лавандово-смородиновим мармеладом, як я розумію? – він запитливо глянув на неї.

 І при цьому його погляд світився таким добрим підбадьоренням і таким захопленням від того, що Міла поряд з ним, що вона в такому захваті від того, що відбувається, – у неї горло перекрило емоціями. Навіть розсміятися не змогла від його питання, хоч це й здалося справді смішним: переслідувала її лаванда зараз, не посперечатися! 

 Кивнула, зрозумівши, що на очі сльози навертаються. А вона при цьому посміхається на весь рот.

– Давай і лате, і тістечко, я згодна! Точно, рок якийсь із цією лавандою мене переслідує, але добрий. Поки що, принаймні, – видавила з себе, намагаючись приховати все, що її душить емоціями.

Щоправда, не дуже вдало. Женя помітив точно. І вона наприкінці таки схлипнула.

Він підвівся і переставив свій стілець впритул до неї. Обійняв Мілу, притягнувши до себе, давши їй можливість уткнутися йому в плече і трохи видихнути.

– Все гаразд, кохана? – тихо прошепотів їй на вухо, пальцями погладжуючи, розбираючи пасма.

Чим змусив її знову схлипнути та похитати головою.

– Не знаю, – прошепотіла йому у відповідь. – Ти точно – реальний, Женю? Мені зараз настільки добре, я таке захоплення відчуваю, що страшно: раптом сниться все і я ось-ось прокинусь? Хіба так буває?

Він хмикнув, але не перестав її обіймати. Торкнувся лоба губами, легко і ніжно цілуючи.

– Правду кажучи, Міла, я сам відчуваю схожі побоювання, хвилюючись, що ти зникнути можеш. Я таким щасливим, здається, ще ніколи не був. І словами не зможу передати, який радий, що ти зараз зі мною, що моє місто тобі так сподобалося... – трохи сильніше стиснув її плечі, наче підбадьорюючи. – Буває чи ні, я не знаю. Але нам ніхто не заважає спробувати, це точно. І зробити так, щоб у нас у житті все було і залишилося. Чи не так, кохана? – із запитанням заглянув їй у вічі.

– Правда, дуже цього хочеться, – тихо погодилася Міла, обійнявши його за шию. Глибоко зітхнула, намагаючись впоратися зі своїми емоціями, що зашкалювали. – Особливо коли ти мене так називаєш...

– Я так відчуваю, – просто відповів Женя, відкрито і впевнено дивлячись їй у вічі.

Правду кажучи, їй від цих слів нові сльози горло перекрили. Але Міла справді постаралася взяти себе до рук. І це їй вдалося.

 

Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно