Горова Ольга - Лавандовий грудень, Горова Ольга

Розділ 9.1

Він сам не зміг би сказати точного дня чи миті, коли Міла його так повно і щільно «взяла в обіг». І для самого себе несподіваним було позначення «улюблена», що вирвалося. Але, сказавши це, зізнавшись їй – Женя зрозумів, що так і є. Вона саме така для нього! За цей недовгий час стала дуже важливою та дорогою. 

 Хотілося називати «коханою». І не просто для «красного слівця», а тому, що відчував у душі такий трепет та тремтіння, якого раніше в собі й не пам'ятав. Якийсь скажений емоційний підйом і дивне почуття повного умиротворення одночасно! 

 Коли відчуваєш, що з нею все обговорити та зачепити будь-яку тему можна. І зрозуміє, і його почує, і себе дасть зрозуміти у нормальному спілкуванні, не вимагаючи від нього чудес та читання думок. Незвичне порозуміння, яке хвилює, а від цього хотілося їй у відповідь ще більше подарувати. Про збіг у ліжку і говорити нема чого! Не просто зачепило його – до серця пройняло! І обіймати тепер хотілося Мілу постійно, цілувати, і змушувати стогнати так, як вона стогнала всю ніч у його руках.

Прокинувся з нею, обіймаючи Мілу так міцно, що між ними простору немає, і вистачає однієї вузької ковдри, щоб обом сховатися. Тому, що жарко від близькості одне одного. Не ранок, а казка! Уткнувся носом у її волосся, притиснувши до себе ще щільніше, вдихнув на повні груди.

 Йому завжди вдома легше дихалося.

 Бог знає, що такого було у повітрі рідного міста. І не на вулиці, навіть не в рідному районі зараз, у готельному номері, а дихається так, наче груди навстіж. У столиці ніколи такого відчуття не було. А від затишного тепла Мили поруч, від звуку її сонного дихання – ще й настільки себе відпочилим відчував, у такому піднесеному настрої прокинувся, ніби в гори готовий підняти! Усередині все вирувало ентузіазмом та веселощами. Бажанням жити, а не просто робити годину за годиною те, що мусить, бо більше нема кому цим займатися.

Слово честі: хотілося підскочити зараз з ліжка, Мілу розбурхати та потягнути все-все їй показувати! Усі місця, які сам з дитинства обожнює та якими пишається! І площею «Ринок» провести, ясна річ, і величезними парками, у яких чи не кожен кований ліхтар зі своєю історією; і по всіх вузьких провулках між кам'яними будинками, що нависають над головами, «пам'ятають» інші епохи та імперії... Їй сподобається, він це точно знав!

У цей момент Міла зітхнула і потяглася, повернувшись до нього обличчям, але не вивільняючись з обіймів. Подивилася якимсь дуже уважним, але веселим поглядом. І посміхнулася: щасливо та широко.

Мій Бог! Він хотів, щоб кожен день починався з цієї усмішки, без варіантів! Кожен «їхній» день!

– Ж-е-ню? – сонно простягла Міла з якимось запитанням у голосі. – Що трапилося? Ти ніби вируєш весь. Спати поряд взагалі неможливо.

Він засміявся від несподіванки. І спало на думку, що немає нічого дивного в його реакції на її настрій вчора. Схоже, вони обоє дуже уважно і чуйно «прислухалися» один до одного, якщо вона навіть сонна відчуває його настрій.

– Не можу спати: все показати тобі хочеться, – поцілував її в ще закриті повіки. – Готова до сніданку та довгої прогулянки? – відвів її пасма з обличчя, погладив щоку.

Весь час торкатися Мили хотілося. Відчувати її тіло та тепло, цю казкову м'якість «феї».

А вона у відповідь на його запитання розсміялася так само весело, як і він кілька хвилин тому.

– Складно відмовити, коли ти такий сповнений ентузіазму. Готова! – рішуче заявила Міла, і сіла у ліжку, потягаючись усім тілом.

 Жені ж у цей момент спало на думку, що ще на півгодини-годину прогулянку цілком можна і відкласти. Місто стояло на цьому місці майже вісім сотень років. Навряд чи зараз кудись подінеться...

 

 Милі здавалося, що вона захлинається, тоне у враженнях! Не вистачало часу та сил усе усвідомити. Кожного камінця торкнутися хотілося, кожне дерево обійняти у величезному старому парку! А ліхтарі?! А пам'ятники?! Великі та маленькі, кумедні та серйозні, грандіозні навіть! І розповіді Жені про кожну вуличку, про барельєф на стінах старих будинків – приголомшували її емоціями.

– Звідки ти все це знаєш? – недовірливо посміхалася вона, слухаючи його розповіді.

– Жартуєш? У нас кожен місцевий житель завжди готовий виступити екскурсоводом, – сміявся він у відповідь. – Ми пишаємося своїм містом та його історією!

І це насправді відчувалося. Він сам змінився тут, став іншим: ще більш відкритим, ще веселішим, життєрадіснішим. Немов... Навіть не молодший, ні. Просто вільніше. Без того невідчутного, що стримувало його раніше.

І Міла себе інакше відчувала у цьому місті – самій увесь час сміятися хотілося. Усміхатися всім довкола. І їй усміхалися у відповідь, легко та невимушено. Просто перехожі на вулиці, з якими вона випадково зустрічалася поглядами. Поспішали кудись у своїх справах, а все одно знаходили секунду на посмішку. Дивовижне відчуття. Незвичний. Її й столиця дружністю вразила, але тут... Мав рацію Женя, тут це просто приголомшувало з незвички.

Мила щиро раділа, що піддалася вмовлянням Жені та поснідала, хоч і не дуже хотілося, начебто. Зараз просто не вистачало часу на їжу. Женя раз у раз тягнув її в одне з сотень кафе, розкиданих по місту там і тут, захоплював їх давньою історією, першим «кухликом кави», завареної в місті, улюбленим місцем відпочинку та зустрічей творчої еліти минулих століть... А вона від вулиць поки що відірватися не могла. Відмовлялася, тягла його за руку далі, просила ще погуляти, показати більше. Потім зайде всередину, їй ще й зовні стільки розглянути хотілося!

Добре, що погода не підвела! Снігу і тут виявилося багато, всюди були прикраси та ялинки, що змушували відчути наближення свят повною мірою, а слабкий мороз та відсутність вітру (з чим пощастило дуже, за словами Жені), доповнювали загальне відчуття казки. Саме повітря здавалося Мілі солодким і «смачним» настільки, що вона постійно завмирала посеред вулиці просто для того, щоб глибоко вдихнути.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍