Маркіз де Сад - Будуарна філософія

ДОЛЬМАНСЕ. Правду кажете.

ШЕВАЛЬЄ. Принаймні він щирий.

ДОЛЬМАНСЕ. Ану вчини з нею содомський гріх, шевальє.

ШЕВАЛЬЄ. Тримай її за спину, і за три поштовхи я його запхаю.

ЕЖЕНІ. О, небо! Та він у вас товщий, ніж у Дольмансе!.. Ой, ви роздираєте мене, шевальє! Пожалійте, благаю!..

ШЕВАЛЬЄ. Неможливо, мій ангеле. Я повинен довести справу до кінця… Не забувайте, що я практикуюся під наглядом свого вчителя. Я мушу продемонструвати, що гідно засвоїв його науку.

ДОЛЬМАНСЕ. Він — там!.. Як люблю я дивитись на прутень, що застромився в гепу по саму шерсть… Ану, пані, наколюйте свого брата… Огюстенова гирлига вже готова пропхатись у ваші апартаменти, а я обіцяю не щадити вашого втішальника… Ой, добре! Ми утворили справжнє намисто — а зараз думаймо тільки про те, щоб усім дійти разом!

ПАНІ ДЕ СЕНТ-АНЖ. Погляньте на оцю малу босячку — як вона тремтить!

ЕЖЕНІ. Та чи я винна? Я гину від утіхи! Це шмагання… Цей здоровенний прутень… І милий шевальє, що так завзято мене топче… О, люба, я не можу більше, не можу!..

ПАНІ ДЕ СЕНТ-АНЖ. О прокляття! Мені вже не до тебе, я доходжу!..

ДОЛЬМАНСЕ. Не порушуйте ансамблю, друзі мої. Якщо ви дасте мені лише дві хвилини, я вас наздожену, і ми дійдемо всі разом.

ШЕВАЛЬЄ. Пізно! Моє сім'я вже бризкає в гепу прекрасної Ежені! Ой, умираю!.. Ой, святий Вельзевуле!.. Яка насолода!..

ДОЛЬМАНСЕ. Я за вами, друзі, за вами… за вами… Ой, аж в очах потемніло…

ОГЮСТЕН. І в мене! І в мене!

ПАНІ ДЕ СЕНТ-АНЖ. Яка сцена!.. Ой, він налив мені повну гепу!..

ШЕВАЛЬЄ. На біде, любі дами, на біде!

ПАНІ ДЕ СЕНТ-АНЖ. Ой, ні, я люблю відчувати в собі чоловіче сім'я і не хочу з ним розлучатися.

ЕЖЕНІ. І я готова, і я… А тепер скажіть мені, друзі, чи завжди повинна жінка погоджуватися, коли їй пропонують гратися в такий спосіб?

ПАНІ ДЕ СЕНТ-АНЖ. Завжди, моя люба, завжди. І навіть більше: оскільки трахатись на такий манір дуже приємно, вона повинна вимагати цього від тих, чиїми послугами користується. Але якщо вона залежить від чоловіка, з яким розважається, якщо жде від нього подарунків чи інших милостей, то хай надасть собі ціни, хай примусить себе умовляти: і чоловік, наділений такими вподобаннями, погодиться на все, коли жінка виявить тонке відчуття ситуації і довго відмовлятиметься уволити його жадання з наміром ще дужче розпалити його жагу. Отже, вона дістане від нього все, чого захоче, якщо добре опанує мистецтво погоджуватися на те, чого від неї вимагають, не відразу, а в слушну мить.

ДОЛЬМАНСЕ. Ну що, моє янголятко, я тебе переконав? Ти вже не думаєш, що содомія — злочин?

ЕЖЕНІ. Та хоч би й так — яке мені діло? Хіба ви не переконали мене, що злочинів, по суті, не існує? Відтепер я й не знаю, які вчинки слід вважати злочинними.

ДОЛЬМАНСЕ. А таких, моя люба дівчинко, взагалі не існує. Адже найжахливіше з діянь має сторону, яка нам вигідна.

ЕЖЕНІ. Хто ж у цьому сумнівається?

ДОЛЬМАНСЕ. Ну так от, з цього погляду воно вже не злочин. Адже назвати злочином те, що одній людині вигідне, а іншій завдає шкоди, можна, тільки довівши, що створіння скривджене дорожче природі, аніж те, яке здобуло вигоду. А що в очах природи всі індивіди рівні, то віддати перевагу якомусь із них неможливо; отож дія, яка йде на користь одному і завдає збитків іншому, з погляду природи не може бути оцінена.

ЕЖЕНІ. Але якщо певна дія завдає шкоди багатьом людям, а мені приносить лише малу втіху, то хіба не жахливо вдаватися до неї?

ДОЛЬМАНСЕ. Аж ніяк, бо не можна рівняти те, що терплять інші, з тим, що відчуваю я. Найнестерпніший біль, пережитий ближнім, для мене нічого не означає, а найлегший лоскіт утіхи, відчутий мною, дає мені радість. Тому я завжди повинен віддавати перевагу легкому лоскоту, що мені приємний, перед купою нещасть, які звалюються на інших, а мене не торкаються. Але трапляється, що незвичайний устрій людських органів, цієї дивовижної системи, робить мені приємним біль ближнього, і таке буває часто. Який же може бути сумнів, що в такому разі я, безперечно ж, повинен віддати перевагу болю, який вражає іншого, а мені робить приємність, перед відсутністю такого болю, бо якщо іншому не болить, то це позбавляє мене певної частки радощів. Усі наші помилки в царині моралі походять від безглуздого уявлення про нитку братерства, яка нібито всіх нас поєднує і яку вигадали християни в тому столітті, коли на них звалилося стільки нещасть і лиха. Змушені жебрати співчуття, вони вдалися до очевидного трюку: проголосили, що всі люди — браття. Хіба можна відмовити комусь у допомозі, якщо ти прийняв цю гіпотезу? Але визнати її слушною немає жодних підстав. Хіба не народжуємося ми самотніми? І навіть більше — взаємними ворогами, в стані постійної і обопільної війни? От і подумайте, чи можна припустити, щоб чесноти, необхідні для підтримання таких братерських взаємин, були передбачені самою природою? Якби людям навіював їх голос природи, то вони були б наділені ними вже при народженні. І тоді співчуття, доброчинність, гуманність, закладені в нас природою, були б невід'ємні від людини, і, скажімо, дикуни, які не вийшли з первісного стану, поводилися б зовсім інакше, аніж насправді поводяться. ЕЖЕНІ. Як ви нас запевняєте, природа влаштувала так, щоб люди народжувалися самотніми, незалежними одне від одного. В такому разі чи погодитеся ви зі мною в тому, що рано чи пізно життєві потреби неминуче їх зближують, а отже, між ними встановлюються якісь зв'язки; скажімо, зв'язки кровні, спричинені необхідністю спілкуватися з родичами, зв'язки любовні, дружні, зв'язки, які випливають із почуття вдячності. Такі зв'язки, сподіваюсь, ви шануєте?

ДОЛЬМАНСЕ. Правду кажучи,