Борис Левандовський - Бабай

«Верещи, маленький людський годованцю… ВЕРЕЩИ! Це тебе вже не врятує. Мені вторований шлях сюди, давно вторований… Не тобою…»

Назара ледь не вивернуло від присутності чужих думок у голові. Ворожий, нелюдський розум немов торкався до його мозку гидотно липкими пальцями.

Цієї миті зі спальні батьків донісся такий грюкіт, наче хтось розкішно звалився з дивана. І відразу ж за цим долинула лайка Левшиця-старшого. Назар відвів погляд убік, намагаючись більше не дивитися монстру просто в очі. Той повів потворною головою на шум і подався назад, але не злякано. Роздратовано. Засмикав величезними губерами, порціями випльовуючи повітря: «Б’а-б’а!.. б’а!.. б’а-б’ай!..» — звучало це так само гидотно, як і виглядало. Немов виходив болотяний газ на гнилій трясовині.

Батько, схоже, не квапився повертатися до ліжка, заходив по кімнаті, відчинив двері до коридору…

Той, Хто Стукає По Трубах, «бакнув» ще раз і цілком сховався під ліжко. На мить їх очі знову зустрілися.

«Я ще повернуся… і поласую тобою…» — послав бука. І зник у темряві.

Назар став навкарачки, щоб зазирнути під ліжко. Але нічого не побачив, окрім слабкого, малинового сяйва, що швидко зблідло. За кілька секунд воно зникло зовсім, викликаючи думку про обман зору.

Сьогодні він більше не повернеться, переконано сказав собі Назар. Може, дуже скоро, навіть завтра, але — не сьогодні.

Він почув, як батько йде по коридору, і швидко пірнув під ковдру, повернувшись носом до стіни.

Кроки наблизилися, але двері відчинилися не одразу, ніби Михайло розмірковував, чи заходити йому взагалі. Потім Назар уловив голосний подих Левшиця.

Уже засинаючи.

Левшиць зупинився перед дверима дитячої. Він уже цілком володів собою, хоча дотепер був збентежений спогадами про нудотний паралізуючий жах і відчуття власної безпорадності в тому паскудному сні.

І ось тепер перед кімнатою сина він серйозно зважував той факт, що не знає, як саме вчинити, якщо побачить… Точніше, якби побачив щось. Щось дивне.

Уранці все це здасться повним ідіотизмом, звичайно…

Намагаючись не шуміти, він прочинив двері й уважно оглянув дитячу. Нічого незвичайного. Назар спав, повернувшись обличчям до настінного килимка. Нічого дивного.

Обірваних ниток, що звисали на підлогу з ніжок ліжка, Михайло не помітив.

Ще після повернення додому з лікарні Назар вирішив, що повинен приховати від батьків факт існування монстра в його кімнаті. Йому все одно ніхто не повірить, тому що дорослі не вірять у такі речі. Навіть Дідусь-Із-Ліфта вірив тільки в злих людей і погані місця. Дорослі переконані, що знають усе на світі, — його батько з матір’ю не були винятком і могли накласти головою за цю помилку.

Отже, в те, що дорослі не можуть збагнути чи у що просто не здатні повірити, посвячувати їх не можна. Для їхнього ж блага. Інакше вони діятимуть по-своєму і нарвуться-таки на неприємності. А Михайло з Валерією, як любив про себе називати батьків Назар, і так були в небезпеці.

Назар часто думав про той рядок із послання, прочитаного в ізоляторі, який оповідав, що чудовисько може напасти і на дорослого. Нехай залишалося загадкою, яка природа тієї таємничої лічилочки, але…

Ні, він нічого їм не розкаже. Якщо в нього і були певні вагання, то після того, як він побачив на власні очі Того, Хто Стукає По Трубах, — сумніви зникли.

Жодного слова.

Спозарання задзеленчав телефон. Дзвінок вихопив Назара в стан напівдрімоти, додавши відчуття сильного болю у голові і тужливо-сірого осаду від чогось, що трапилося нещодавно. Погойдуючись у напівсні, як водяний равлик, що завис між гладдю ставкового плеса і намулистим дном, хлопчик відсторонено прислухався до звуків іззовні.

Слухавку взяв батько, про щось говорив голосом людини, яку невчасно розбудили, потім повернувся до спальні і почав щось пояснювати Валерії. Незабаром їхня розмова перейшла в суперечку. Назара це здивувало — навіть коли бували серйозні приводи, батьки сперечалися рідко. Та й узагалі — кому хочеться влаштовувати дискусію в такий ранній час.

Із уривків фраз, котрі долинали зі спальні, Назар зрозумів тільки одне: до них хтось збирався приїхати в гості. Швидше за все, вже сьогодні.

Батьки знову лягли спати, бо не було ще й шостої години ранку, однак Назар уже не міг заснути. Він попрямував до кухні випити води. По дорозі згадав, що сьогодні перше вересня, і діти підуть до школи на перший дзвінок. Назар почав