Борис Левандовський - Байки проти ночі

Перші літературні спроби людини-загадки Бориса Левандовського припадають іще на шкільні роки. Тоді його коньком були страшилки. Відтоді минуло чимало часу, він став визнаним письменником, та об’єкт його пристрасті — не змінився. З-під пера львівського літератора виходять настільки мистецьки виписані романи-жахи, що мимоволі радієш: усе це відбувається не з тобою.
Не вірите?
Тоді миттю перегортайте сторінку і поринайте в глибини людської психіки, але стережіться читати проти ночі. Бо найважче долати демонів, народжених вашою уявою. Про це доконечно знає майстер національного містичного трилера Борис Левандовський, а тепер дізнаєтесь і ви.

Мені тоді виповнилося сім років — у жовтні 1980-го. Той рік запам’ятався в основному трьома подіями: всесвітньою Олімпіадою, що проходила влітку в Москві, школою — я пішов у перший клас, ну і ще тією історією, що зі мною сталася і про яку хочу вам розповісти.

Жовтень у Львові знаєте який? Майже британський, тільки, напевно, ще гірший. Це місто немов має здатність притягати до себе всю вогкість Землі. Дехто вважає: причина в тім, що місто розташоване на дні материкової западини і саме це викликає такий кліматичний ефект. Але той, хто хоч би раз побував у Львові в дощовий сезон, знає — причина зовсім інша. У цьому легко переконатися — досить вдихнути тутешнє повітря, наповнене ароматом опалого листя, і підняти голову, щоб вдивитися в небо. І відповідь прийде сама — це місто тривалого листопада належить Осені. Вона живе в ньому. Ну, напевно, ви розумієте, що я хочу сказати.

Для мене 80-й був частиною ще того чарівного часу, коли тобі всього-на-всього сім років, ти тільки починаєш по-справжньому пізнавати світ, в який тебе запросили батьки, і ще сповнений усіляких ілюзій. Смішних і наївних, як пізніше з’ясується. Більшу частині цих ілюзій уже через два-три роки буде втрачено назавжди. Але поки що вони досить сильні, щоб вірити в чудеса, очікувати їх і сподіватися. Сподіватися й іноді зустрічатися з ними. А може, це й означає бачити світ таким, який він є, чи хоча б отой його бік, що призначений саме для нас? Особисто я вірю, що це так. І вірю також, що, залишаючи дитинство, ми кращими не стаємо.

Рік 80-й, як і ті сім років мого життя, став своєрідним початком якоїсь дивної, примхливої епохи, коли світ невловимо й швидко почав змінюватися, прямуючи в туманне майбутнє досі невідомими історії, а тому й непередбачуваними вселенськими шляхами, проте, як і всяка нейтральна територія, належав тільки собі. Він прощався із сімдесятими, які ще незримо витали над землею й панували в умах, і, тужачи за кльошами, що виходили з моди, налаштовувався на нове. Це був рік смерті Висоцького й злету слави «Трьох мушкетерів», рік, коли на вулицях звучали бобінні «Смоукі» і «Готель „Каліфорнія“» — цей сильний і, напевно, єдиний хіт «Іглз», рік березневих приморозків у «холодній війні» й останнього лементу змарнілих «дітей квітів», на зміну яким незабаром увірветься гуркотом важкого металу покоління панків і рокерів, щоб потім так само піти, поступившись місцем прилизаним «пепсі-боям» 90-х. Ну і, звичайно, незабутні італійці. Звичайно, й вони.

Осінь… Я був би не я, якби на самому початку навчального року тяжко не захворів на ангіну. Ще й півроку не минуло, як я лежав у лікарні, і двох тижнів не пройшло після чергової домашньої пілюльної дієти. Ох і намучилася ж мама зі мною! Так ось, за порадою лікаря, який став майже членом нашої родини, мене вирішили відправити в санаторій зі шкільною програмою. У те місце, звідкіля мене ледь не повів у сіру завологу невідомості Чоловік дощу.

Санаторій був розташований лише за кілька кілометрів від Львова, у містечку Брюховичі. Я вже не пам’ятаю точно, хто саме привіз мене автобусом до санаторію «Супутник» уперше — мій старший брат Діма чи мама, але мені чомусь здається, що це був усе-таки брат. Хоча я, можливо, й помиляюся. У всякому разі, Діма найчастіше приїжджав відвідати мене чи забрати додому на вихідні, а потім відвозив назад. Річ у тім, що наша мама була знайома з директрисою цього лікувального закладу — її племінниця, наша двоюрідна сестра, навчалася разом із дочкою директриси. Тому впоратися з моїм оформленням міг би й Діма. Моя історія хвороби прибула з районної поліклініки раніше за мене на день, як гонець, що приносить звістку про швидке поповнення. Уже тоді це був справжній фоліант.

У нас із братом десять років різниці. Через свої часті хвороби я ніколи не ходив до дитячого садка, й ми багато часу проводили разом, коли Діма повертався зі школи. Він брав мене в компанію своїх друзів, і я страшенно пишався тим, що водився з такими дорослими хлопцями, сидів разом із ними на одній лавці, слухав їхні розмови, а іноді навіть уставляв свої п’ять копійок. Ну і, звичайно, я був у курсі багатьох його секретів — дівчата й усе таке. Він сам, напевно, вже давно все забув, а я й дотепер дещо пам’ятаю: здається, недарма тоді говорили, що в мене вуха-локатори, маючи на увазі зовсім не їхній розмір. Але базікою я не був, і Діма про це знав краще, ніж хтось, тому ніколи особливо не соромився моєї присутності, як і його друзі. Ну, може, майже ніколи.

Ми дивилися ті самі фільми, оскільки він часто брав мене з собою в кіно, слухали ту саму музику на бобінному магнітофоні «Романтик-3» — переписані через десяті руки з милості великої удачі альбом «Пінк Флойд», «Квін», «Діп Пьопл», «Ей-сі Ді-сі», «Роллінг Стоунз» і «Смоукі» та навіть, здається, ранній «Джудас Пріст». Чим захоплювався він — захоплювався і я, що любив він — подобалося й мені. Чесно кажучи, й тепер подобається. Особливо це стосується музичних уподобань, які сформувалися під його впливом, і деяких картярських ігор.

Коли я вже перестав повзати й нарешті зіп’явся на ноги, то він, мабуть, не дуже цьому зрадів, допетравши, що тепер змушений всюди тягати за собою молодшого брата. І його легко зрозуміти. Бо я надовго став його «хвостом», з нас вийшла така собі нерозлучна парочка: один високий і смуглявий, з пишною копицею чорного кучерявого волосся, а другий — ледь йому до пояса, світлий і анемічний, готовий щомиті звалитися з малярійною температурою, «блідолиций брат». Це всім зрозуміло, про кого. Але час швидко довів, що тільки моє ниття й забезпечувало йому пропускний квиток