Борис Левандовський - Бабай

Він намацав у темряві пантофлі, взувся і випростався, наміряючись з’ясувати, якого дідька там коїться — останні півхвилини дзвіночок теленькав безупинно.

І раптом замовк. Левшицю чомусь стало не по собі. Він перегнувся через сплячу дружину і засвітив бра. Світло упало на обличчя Валерії, вона ледь поворухнулася, але не прокинулась. Утім, вона завжди спала міцніше, ніж він.

Із дитячої більше не чулось жодного звуку. Але було щось тривожне в цій відновленій тиші. Щось тут не так, — повторив собі Левшиць, відчинив двері кімнати і ступив у коридор.

На доріжку вузькою смужкою падало світло, проникаючи крізь щілину між підлогою і дверима дитячої. Це горіла настільна лампа.

Михайло зібрався зазирнути в кімнату сина і вже навіть торкнувся до дверної ручки, коли почув стогін Валерії. Спершу сонний, а потім зляканий і здавлений, наче хтось затискав їй рота.

Моментально втративши інтерес до дитячої, Левшиць кинувся до спальні. І ледь не закричав, побачивши жахіття, що постало перед ним.

Валерія звивалася на дивані, наче в епілептичному припадку, бгаючи ногами відкинуту ковдру. Обличчя посиніло, зіниці майже цілком закотилися вгору, оголюючи неправдоподібно величезні білки очей, руки скажено молотили по ліжку. Скутий жахом Левшиць не міг відірвати погляду від довгих пазуристих лап, укритих темно-сірою густою шерстю, що душили її за горло. На щоках тяглися глибокі подряпини і швидко наповнювалися кров’ю. Лапи висувалися з-під подушки Валерії, але першої миті Левшицю здалося, що вони ростуть просто з її боків.

Валерія різко завмерла, переставши пручатися, судомно смикнулася востаннє і безвільно витягнулася уздовж дивана. А він і далі не міг зрушити з місця, наче хтось прибив його ступні до підлоги цвяхами.

Волохаті сірі лапи відпустили горло Валерії і сховалися під подушку. Довгий пазур розпоров напірник біля лівої скроні. Очі Валерії так і лишилися відкритими; на обличчі, повернутому до Левшиця, застигла мертва посмішка. Навколо кружляв неймовірно сильний запах древнього пилу.

— Боже ж ти мій… — приголомшено прошепотів Левшиць. — Господи… Цього не може бути… Леро… — він, як у трансі, наближався до дивана.

— Лерочко…

І раптом у дитячій пронизливо заверещав Назар.

Левшиць повільно перевів розширені від жаху очі з мертвої дружини на двері спальні і зробив перший хисткий крок у їх бік. Другий не вийшов — щось шугнуло з-під дивана і міцно схопило його за щиколотку. Він заточився і впав на підлогу…

Із ліжка. Це врятувало його від продовження нічного страхіття.

Левшиць вилаявся і звівся на ноги, одночасно потираючи забитий поперек і стираючи з обличчя рясний піт.

Дружина мирно спала біля стіни, але його все ще трусило від пережитого вві сні шоку. Гидотний сон. Якщо Назарові привиділося щось схоже тієї ночі, то зовсім не дивно, що він в’яже нитки між ніжками ліжка. Ще й як не дивно.

Перебуваючи під враженням сну, він прислухався, чи не чути чогось дивного в квартирі. Особливо з кімнати сина. Більше за все Левшиця хвилював… дзвіночок. Надто виразно він звучав у його страхітті. Цілковита маячня, звичайно. Але…

Треба буде перевірити.

Повернувшись не без належного побоювання до себе в кімнату, Назар сторожко спинився на порозі. Можливо, за час його короткої відсутності чудовисько встигло вибратися назовні і тепер чекало десь за дверима чи в іншому сховку. Однак нічого небезпечного не помітив. Схоже, бука ще сидів під ліжком. Хлопчик перевів погляд туди.

Нитка, що йшла по периметру зовнішньої сторони, різко відтягнулася у підліжкову темряву, тріснула — тоун-нг!.. — і обвисла довгими вусами здохлого сома. Дзвіночок більше не тенькав, утративши зв’язок із сигнальнимй «нервами».

Із-під ліжка виринула огидна морда Того, Хто Стукає По Трубах. Назара пересмикнуло, він позадкував, хоча той не поспішав вибиратися повністю, а тільки розглядав хлопчину. Край простирадла звішувався йому на маківку.

І цього вистачило, щоб оторопіти. Назар уперше бачив Того, Хто Стукає По Трубах по-справжньому. Схожість його на малюнок для фільмоскопа була разючою, але все ж те зображення було лише блідим натяком на оригінал. Із трохи витягнутої морди, покритої темно-сірою шерстю, звисали клапті спресованого пилу. Дві цятки близько посаджених маленьких очей тьмяно поблискували у світлі настільної лампи, втупившись у хлопчика холодним пронизуючим поглядом. Назар поворухнувся і відступив до протилежної стіни кімнати. Бабай миттєво роздув ніздрі приплюснутого собачого носа, скривив величезний мавпячий рот із вивернутими назовні чорними губерами і з глухим риком оголив два ряди довгих зубів.

Це був навіть не рик, а, швидше, низьке вібруюче шипіння, у якому змішалися злість і голод.

«Можеш верещати, скільки завгодно… Маленька грудко земного праху. Я все одно дістану тебе!..» — слова пролунали просто в голові Назара. Ні, не слова — думки. Пронизуючий безтілесний голос, позбавлений інтонацій. Принаймні, у звичайному розумінні.

Спершу Назар вирішив, що зовсім звихнувся. Не може бути, щоб монстр із ним так розмовляв, — чудовиська не повинні говорити, вони не можуть!