Башлер Жан - Нарис загальної історії

менш банальним, а навернуті в іслам араби скористалися такою ситуацією, щоб досягти дуже малоймовірного успіху в захопленні всієї чи майже всієї Передньої Азії, подолавши Перську імперію Сасанідів і чималу частку Візантійської імперії. Монголи могли б дістати вигоду з іще менш імовірної, але можливої комбінації обставин. Однак ми можемо сумніватися, що така імперія, об’єднана тільки на рівні панівної верхівки, утрималася б надовго. Створена імперія розвалилася невдовзі після завоювання, і кожний ареал повернувся до своєї самостійної історії.

Між Китаєм та Індією могли відбуватися дуже значні культурні запозичення, починаючи з буддизму, який приходить у Китай на початку нашої ери і відіграє реальну й визначну роль з початку IV ст. Ці запозичення йшли караванними шляхами Центральної Азії, і їхніми носіями були караванники, купці та проповідники. Щодо політичних і воєнних контактів, то вони залишалися потенційними. Між Індією й Близьким Сходом запозичення були більшими за кількістю та постійнішими в обох напрямках, але ніколи не було серйозних спроб політичного об’єднання цих двох ареалів. Коли Александр Македонський дійшов до Інду, він, можливо, і хотів би піти далі, але його відмовили воєначальники. Індію ж, навпаки, періодично захоплювали загарбники з Середньої Азії, що надходили з північного заходу, але ці завоювання відбивають проблематику пересування правлячих еліт в ареалі, а не проблеми політичного об’єднання ареалів. І врешті-решт, культурні запозичення між Близьким Сходом й Китаєм постійно відбувалися протягом тисячоліть Великим шовковим шляхом і степами Середньої Азії, але ці контакти ніколи не були прямими, воєнними та політичними. Коридором євразійських степів скористалися монголи й турки, періодично навалюючись зі сходу на захід аж до Близького Сходу, а китайці ніколи цим шляхом не йшли. Вони тихенько сиділи в себе й, зрештою, надали історикові показове підтвердження його гіпотези. У цьому питанні приклад Китаю зразковий, він постає як ідеал імперії. Монгольську династію Юань у 1367 р. замінює китайська династія Мін. Упродовж першої половини її правління аж до кінця XV — початку XVI ст. Китай виявляє незвичний інтерес до зовнішнього світу. Створюється морський флот, і купці наважуються вирушати аж до Індійського океану й берегів Африки. Але немовби налякані власною сміливістю та небезпекою для себе з огляду на відкриття назовні Мін запроваджують жорстку ізоляцію, яку зроблять для себе ще більш глухою століттям пізніше їхні японські імітатори з сьогунату Токугава.

Незнання імперіями зовнішнього світу настільки глибоке, що його можна пояснити тільки відсутністю контактів, помноженою на брак цікавості. Так, наприклад, величезний брахманський літературний спадок не містить нічого про щось не індійське. Китайська література майже нічого не розказує про те, що не є китайським або ж губиться в легендах і казках. «Подорож на Захід» розповідає, як видається, про подорож до Індії в VI ст. китайського буддійського монаха, який вирушив туди на пошуки священних текстів своєї віри. Цей монах справді існував і дійсно переклав і привіз пожовклі писання. Проте найобізнанішому ерудитові дуже важко було б знайти в цьому романі хоч якісь відомості про Індію. Більш дивний і більш показовий приклад мусульманських мандрівників, географів та істориків з Близького Сходу. Серед них є приємні винятки, найпомітнішим з яких можна вважати аль-Біруні, який у своєму трактаті про Індію наводить численні гідні віри відомості. Але такий гігант XIV ст., як Ібн Хальдун, дуже поінформований і дуже точний в усьому, що стосується його власного світу, як на диво, нічого не знає про світ християнський — як латинський, так і візантійський. У тому ж столітті найвизначніший мандрівник Ібн Баттута в своїх надзвичайно тривалих подорожах бачить тільки все мусульманське. Така замкненість і сліпота різко контрастують з відкритістю та гостротою зору грецьких і європейських авторів і спостерігачів.

Винятком з усіх точок зору є Рим. Римська імперія загнуздала три культурних ареали, один з яких, утім, надто знесилений Сахарою, щоб відігравати важливу роль. Становище Римської імперії характеризується невпинними метаннями між двома головними ареалами, і ці метання беруть гору з IV ст. і остаточно перемагають з VI ст. Характерно також те, що імперія включає тільки частки ареалів: вона закінчується на Рейні й Дунаї в Європі, на Євфраті в Азії, де не охоплює Центральної Азії та Ірану. І навіть у Північній Африці фактична влада імперії не поширюється далі Східного Алжиру, а отже, мавританці на схід від Константини[6] залишаються майже незалежними, а в південному напрямку кордони імперії не відходять далеко від прибережних зон. З огляду на такий ненормальний стан і таку незавершеність, Римові доводиться стикатися з цілком реальними ворогами на своїх кордонах: персами, арабами, нубійцями, берберами, германцями, піктами. Він змушений відряджати експедиції та воювати. Отже, Рим — воєнна імперія, де армія й війна посідають чільне місце. Непомірно зросла роль армії сприяла частим воєнним переворотам. Війна збільшила вартість імперського апарату настільки, що податковий тиск став манією, яка мала шкідливі економічні, соціальні й демографічні наслідки. В очі впадає різкий і показовий контраст із Китаєм — водночас мирним, антимілітаристським, стабільним, з мінімальним і гнучким владним апаратом.

Зазначена аномалія закінчується з розпадом Римської імперії наприкінці V ст. Грецька імперія, яка стала Візантійською, повертається до азійського ареалу і живе однією з ним долею аж до свого зникнення в 1453 р. Зазвичай вона житиме так, як живуть імперії, і не цікавитиметься Європою. Європа, яка не була імперіалізована, або якщо й була імперіалізована Каролінгами, то настільки ефемерно і поверхнево, що це можна не брати до уваги, відкриється назовні в приголомшливий спосіб. Неімперіалізація та відсутність pax europeana роблять із неї таку собі «енергетичну станцію», яку періодично струшують напади агресивності, спрямовані за її межі. Ці напади зазнають трьох кульмінаційних моментів: хрестові походи XII ст. і XIII ст., Великі географічні відкриття в XV ст. і XVI ст., колонізація в другій половині XIX ст. Згадані кульмінаційні моменти дедалі більше сприяли поступовому об’єднанню традиційних історій в історію модерну.

Внутрішні межі імперіалізації

Повернімося до визначення імперії як активної транс-політії, перетворюваної на політію війною та завоюваннями. З цього визначення можна вивести ще одне відхилення, за яким імперія