Едвард Ваді Саїд - Орієнталізм

про те, що «Egypte fût le théâtre de sa gloire, et préserve de l’oubli toutes les circonstances de cet événement extraordinaire» 76.

Таким чином, «Description» виключає можливість існування єгипетської, або орієнтальної історії як історії, що має власну зв’язність, ідентичність і смисл. Натомість та історія, що подається в «Description», усуває єгипетську, або орієнтальну історію, ототожнюючи себе прямо й безпосередньо зі світовою історією — евфемізм для історії європейської. Врятувати якусь подію від забуття — це для орієнталіста те саме, що перетворити Схід на театр для постановки в ньому своїх спектаклів про Схід. Ось якого погляду, по суті, дотримується Фур’є. Більше того, здатність описати Схід у сучасних західних термінах наділяє нас такою силою, що ми стаємо спроможні підняти Схід із глибин мовчазної невідомості, де він лежав, усіма знехтуваний (хіба що ледь чутним шепотінням виражаючи своє глибоке, проте невизначене відчуття величі свого минулого), на світло сучасної європейської науки. Тут цей новий Схід виступає як — наприклад, у поданих у «Description» біологічних тезах Жоффруа Сент-Ілера — підтвердження законів зоологічної спеціалізації, сформульованих Бюффоном 77. Або він сприймається як «contraste frappante avec les habitudes des nations Européennes» * 78, де «bizarre jouissances»*** орієнталів служать для того, щоб осяяти яскравим світлом тверезість та раціоналізм західних звичаїв.

Єгипет був театром його [Наполеонової] слави і зберігає від забуття всі обставини тієї незвичайної події (фр.).* Разючий контраст зі звичаями європейських народів (фр.).*** Химерні торжества (фр.).

Або згадаймо про ще одну користь, яку можна добути від Сходу, — еквіваленти тих орієнтальних фізіологічних {118} характеристик, які вможливлюють успішне бальзамування тіл, відшукуються в тілах європейців, щоб рицарі, які полягли на полі честі, могли зберегтися у вигляді мумій — реліквій великої орієнтальної кампанії Наполеона 79.

Навіть воєнна невдача наполеонівської окупації Єгипту не перешкодила тому, що її вплив виявився надзвичайно плідним як для самого Єгипту, так і для решти Сходу. В цілком буквальному розумінні та окупація породила весь сучасний досвід спілкування зі Сходом, яким він тлумачився в плані неозорого дискурсу, заснованого Наполеоном у Єгипті, чиї агентства домінації та розповсюдження знань включали в себе Інститут та «Description». Ідея, як її охарактеризувала Шарль-Ру, полягала в тому, що Єгипет, «повернутий до процвітання, відроджений зусиллями мудрої та освіченої адміністрації... випромінюватиме свою цивілізацію на всіх своїх орієнтальних сусідів» 80. Безперечно, що й інші європейські держави змагатимуться за виконання цієї місії. І передусім — Англія. Але неодмінною спадщиною цієї спільної західної місії, покликаної перетворити Схід, — і то незважаючи на внутрішньоєвропейські чвари, на нечесну конкуренцію і навіть на відверті війни — буде виникнення нових проектів, нових бачень, нових заходів, спрямованих на об’єднання все нових частин старого Сходу з переможним європейським духом. Отже, після Наполеона радикально змінилася сама мова орієнталізму. Її описовий реалізм піднявся на новий щабель і став не просто стилем репрезентації, а мовою — точніше кажучи, засобом творення. Як і langues mères — так принаймні назвав ці забуті, давно заснулі витоки сучасних живих європейських говірок Антуан Фабр д’Оліве, Схід був реконструйований, скомпонований, наново зібраний, одне слово, народжений зусиллями орієнталістів. «Description» став зразком для всіх подальших спроб наблизити Схід до Європи, а згодом і поглинути його цілком і — що найважливіше — приручити його або принаймні зробити менш чужим, а у випадку ісламу — менш ворожим. Бо надалі ісламський Схід перетвориться на категорію, що визначатиме силу орієнталістів, а зовсім не ісламські народи як людські створіння чи їхню історію як історію.

Материнські мови (фр.). {119}

Таким чином, наполеонівська експедиція спородила цілий гурт текстуальних дітей, від Шатобріанових «Подорожніх нотаток» («Itineraires») до Ламартінової «Подорожі на Схід» («Voyaqe en Orient») та Флоберової «Саламбо», в тій же таки традиції були написані й Лейнові «Звичаї та побут сучасних єгиптян» та «Особиста розповідь про прощу до Медини та Мекки» («Personal narrative of a Pilgrimage to al-Madinah and Meccah») Річара Бертона. Всі ці твори об’єднує не тільки їхнє спільне тло орієнтальної легенди та орієнтального досвіду, а й також їхнє наукове ставлення до Сходу як до такого собі материнського лона, з якого всі вони вийшли. Якщо парадоксальним чином усі вони виявилися високостилізованими видимостями, досконало виготовленими імітаціями того живого Сходу, яким він уявлявся їхнім авторам, то це аж ніяк не послаблює ані сили їхнього образного осмислення, ані сили європейського панування над Сходом, прототипами якого були, відповідно, Каліостро, великий європейський самозваний утілювач Сходу, та Наполеон, його перший сучасний завойовник.

Мистецька або текстуальна робота була не єдиним продуктом наполеонівської експедиції. Слід відзначити, крім того, її науковий проект, який мав набагато більший вплив і головним продуктом якого стала Ренанова «Порівняльна система й загальна історія семітських мов» («Système comparé et histoire générale des langues sémitiques»), завершена в 1848 p. і відзначена — цілком заслужено — премією Вольнея, та геополітичний проект, найвідомішими реалізаціями якого були Суецький канал Фердинанда де Леcсепcа та англійська окупація Єгипту в 1882 р. Різниця між цими двома проектами була не тільки в їхніх масштабах, а й у якості орієнталістської переконаності. Ренан справді вірив, що йому вдалося у своїй праці відтворити Схід, і так воно й було. Леcсепc натомість завжди відчував щось подібне до моторошного страху перед тією новизною, яку його проект визволив із надр старого Сходу, а це його відчуття передалося кожному, для кого відкриття каналу в 1869 р. було непересічною подією. Так, ентузіазм Томаса Кука, виказаний в його «Рекламному проспекті екскурсій і туризму» («Ехcursionist and Tourist Advertiser») від 1 липня 1869 p., явно походить з Леcсепcового: {120}

«17 листопада найбільший інженерний подвиг нинішнього сторіччя відзначатиме свій успіх на святі врочистого відкриття, на якому майже кожна з королівських родин Європи матиме свого спеціального представника. Безперечно, що це стане винятковою подією. Будівництво водного шляху, який би сполучав Європу і Схід, було мрією багатьох сторіч, що по черзі збуджувала уяву стародавніх греків, римлян, саксів і галлів, та лише кілька років тому сучасна цивілізація постановила перевершити труди стародавніх фараонів, які десятки століть тому спорудили канал між двома морями, рештки від якого збереглися до наших днів... Усе пов’язане з сучасним будівництвом здійснювалося у справді ґрандіозних масштабах, і якщо ми уважно прочитаємо невеличку брошуру, що належить перу шевальє де Стоса і де в усіх подробицях описується це будівництво, ми будемо просто вражені генієм великого Мислителя і Майстра — пана Фердинанда