Корнель Пилипович - Сучасна польська повість

хтось ще настирливіше почав добуватися в кімнату, де я сидів, мов у пастці. Я глянув на годинник — було двадцять п’ять на шосту. Монтер мав прийти о п’ятій, і якщо він досі не з’явився з незалежних від нього причин, то мене вже ніщо не врятує, рано чи пізно я попадусь їм у руки, пістолетна стрілянина може тільки попередити Монтера про небезпеку, але я не був певен, що зараз Монтер не в такому самому або й ще гіршому становищі. Його могли схопити під час перевезення вантажу, він міг оборонятися в момент арешту, адже на вулицях міста весь час товклися жандармські патрулі, я бачив, як на Вокзальній площі жандарми зупиняли й обшукували перехожих; від них я й сховався в «Какаду», повіривши, що місце, яке Монтер вибрав для нашої зустрічі, надійне й безпечне.

Я зіперся спиною на стіну і, не випускаючи з рук пістолета, раз у раз позирав то на двері, то на яскраво освітлене вуличними ліхтарями вікно. Несподівано шум за дверима стих. Відвівши запобіжник, я переклав пістолет у ліву руку, праву, мокру від поту, витер об холошу; вже ясно, що буде далі, — вони відійдуть од дверей і спробують добратися до мене вікном. Мене трясла нервова пропасниця, напруження з кожною хвилиною зростало; облизавши пересохлі, пошерхлі від гарячки губи, я помалу, крок за кроком почав посуватися вздовж стіни до вікна, а наблизившись до нього, трошки відхилив завіску й обережно виглянув надвір.

Спершу, прямо проти вікна, я побачив поліцая в темно-синьому мундирі, а потім ще якогось цивільного в шкіряному пальті, що неспокійно походжав тротуаром і час від часу поглядав у бік вікна, за яким причаївсь я з пістолетом в руці, готовий кожну мить дати відсіч. Не схоже. щоб вони збирались підійти ближче, мабуть, чекають підкріплення; вони ж не знають, хто ховається в малому залі «Какаду», може, гадають, що нас багато, що оточили цілу групу, й тому готуються до операції дуже старанно; якщо це справді так, якщо вони сподіваються застукати в «Какаду» кількох озброєних людей, значить, нас зрадили, і коли Монтер нічого про це не знає, він щохвилини може з’явитися зі своїми людьми, щоб, як і я, вскочити в заздалегідь наготовлену пастку.

На слабо освітленій площі стояло кілька військових грузовиків, а біля вокзалу, перед головним входом, я помітив ще дві чорні поліцейські машини. Йшов сніг, продавці газет і цигарок шукали захистку попід стінами, поодинокі перехожі, незважаючи на ранню пору, квапливо пробиралися занесеними снігом тротуарами й зникали в темній глибині сусідніх вуличок. Поліцай — він стояв обличчям до входу в «Какаду» — закурив сигарету, цивільний у шкіряному пальті спинився біля нього, і вони довгенько про щось жваво розмовляли. Я стежив за ними, а час плинув, щохвилини на площі міг з’явитись Монтер, і я вирішив: якщо хтось із них наблизиться до вікна, я вистрілю, адже мені все одно звідси не вийти; до цього факту я поставився досить спокійно, навіть звеселів, коли подумав, що ці оббиті залізом двері, це вікно з грубими гратами так само відгороджують їх від мене, як і мене від них, і що збіжить не одна година, перш піж вони винесуть з цієї клітки мій труп, бо я боронитимусь до останнього патрона.

Я був певен, що в цій ситуації поводитимусь саме так, а не інакше, бо вже перевіряв себе за схожих обставин і ні разу не піддався інстинктові, бажанню за всяку ціну зберегти своє життя; неодноразова самоперевірка перед лицем смерті давала мені такий потрібний зараз спокій і самовладання.

Я був насторожі. І знав, що не здамся. Я не хотів проходити випробування тортурами. В душі був певен, що не здатний на зраду, але не міг уявити собі, як би повівся на багатогодинному допиті, мене ніколи не катували, і я не знав, чи стане мені сили витримати біль, а тому волів не допустити до випробування, яке могло б виявити мою слабкість, а головне — привести мене до остаточної поразки. В житті я завжди вибирав певні, вже перевірені шляхи, намагався йти лише ними, хоч іноді й кортіло пуститись незнаною стежкою — не тільки з цікавості, а й для того, щоб краще пізнати самого себе.

Я поглядав на площу й на тротуар, де стояв поліцай.

Тип у шкіряному пальті вернувся в «Какаду», невдовзі знов почулося гупання в двері, і я подумав, чи не вийти їм назустріч, я вже знав, що в коридорі їх тільки двоє, несподівана вилазка могла захопити їх зненацька, а якби мені пощастило вибратися з «Какаду» на вулицю, вже була б якась надія на порятунок. Зважившись, я ще раз обдивився Вокзальну площу, окинув швидким поглядом сусідні вулички і вже збирався відійти од вікна, щоб здійснити свій замір, коли раптом побачив Монтера: він та ще троє чоловіків спокійно прямували в бік «Какаду».

Мене пойняв жах, я спробував відчинити вікно, щоб гукнути їх і попередити про небезпеку, але було вже запізно, я бачив, як вони один по одному ввійшли в широко розчинені двері «Какаду». Їх було троє, в коридорі — двоє шпигів, треба поспішати. Відступивши од вікна, я похапцем накинув пальто, зібрав зі стільця запасні обойми, поклав їх у ліву кишеню, потім навшпиньках підійшов до дверей і став повільно повертати ключ у замку — дуже повільно й обережно, щоб ті двоє в коридорі не помітили, що гатять у вже відчинені двері. Добре змащений замок відімкнувся беззвучно, тоді я лівою рукою вхопився за ручку і сперся плечем на одвірок.

Я чекав першого пострілу. Тепер я вже знав, що зроблю, коли Монтер увійде зі своїми людьми в коридор, що відділяє головний зал «Какаду» від кухні й кімнати, яка стала для мене пасткою, знав, що в цій ситуації поліція сама несподівано опиниться в западні, під загрозою з двох боків — досить тільки сильно штовхнути ці окуті сталевою бляхою двері, вони розчиняться, і в мене буде чудове поле обстрілу; правда, я розумів, що надії зостатися живим у мене майже нема, хоч вогонь з двох боків повинен паралізувати дії поліцаїв, і єдине, що їм залишиться, — якомога швидше відступити в бік кухні, бо більше нікуди, якщо, звісно, їх ще раніш не покладуть кулі Монтера та його хлопців.

З піднятим угору пістолетом, кожну мить готовий стрибнути вперед і кинутись у бій, я чекав першого пострілу; в голові з шумом пульсувала кров, у мене знов почався нервовий