Корнель Пилипович - Сучасна польська повість

дрож, я заплющив очі й раптом мало не розреготався, подумавши про те, як швидко все може змінитись: спершу я був у пастці, здавалося, становище безвихідне, та не минуло й півгодини, як мої переслідувачі самі опинилися в западні, котру лаштували для мене, а може, й для Монтера та його товаришів; гра починалася заново, я почував себе азартним гравцем, який ставить на кін усе, що має, і нетерпляче жде наслідків. Монтера я знав і був певен, що він не покине мене в цій дірі й не втече нишком з «Какаду», помітивши небезпеку; цей напівфранцуз, напівполяк, що говорив чудним польсько-французьким жаргоном, ще ні разу мене не підвів, і я міг розраховувати на його допомогу; в коридорі вже чути було чоловічі голоси та кроки, що наближались до дверей, за якими я причаївся, готовий вистрелити… І раптом запала напружена тиша, голоси змовкли, а потім почувся обережний стук — два коротких удари, три довгих, три коротких і знов два довгих, — я слухав, вражений, і нічого не розумів: то був сигнал, про який ми домовилися з Монтером. На всяк випадок я відступив від дверей, розчинив їх різким ударом ноги й навів пістолет на купку чоловіків, що стояли в коридорі.

— Ну, старий! — весело вигукнув Монтер, побачивши націлену в його бік зброю. — Сховай пукавку. Тут усі свої. Не треба нікого лякати.

Звісно, Монтер мав рацію, та хіба міг він здогадатися, що діялося зі мною в ці нескінченно довгі хвилини чекання, хіба міг знати, що я пережив, коли він, нарешті, з’явився? Мене затопило болісне розчарування, досада, гіркота й шалена злість на Монтерових товаришів за все те, що через них довелося витерпіти, за мої даремні хвилювання, а коли я подумав, що мало не почав ідіотську перестрілку з ними, бо ж не знав їх, я відчув, що блідну, — мені раптом стало ясно, до чого це могло призвести.

— Мерзотники! — кинув я з гнівом, відійшов у темний куток кімнати і сховав пістолет у кишеню.

Вони мовчки ввійшли за мною, хазяїн «Какаду» зразу почав поратись коло вікна, старанно запнув його, і тільки тоді в кімнаті засвітили світло.

— Чого ти казишся? — спокійно запитав Монтер.

Я прикусив губу, але все ще не міг опанувати себе, мене душила лють, у цю хвилину я дивився на Монтера майже з ненавистю, його хрипкуватий гортанний голос і м’яка неправильна вимова дратували мене, а здивовані погляди його товаришів, які, здавалось, були ображені моєю поведінкою, ще більш розлютили, і я, нарешті, вибухнув:

— Слухай, Монтере! Не знаю, може, всі твої люди ідіоти. Але якщо серед них є хоч двоє-троє хлопців з головою на в’язах, чому ти не прислав їх сюди?

Монтер насупив брови, мовчки присунув до себе стілець і сів коло столу.

— Чого ти казишся?

— Якого дідька ти прислав цих двох йолопів?

Він здивовано глянув на мене.

— Та що в біса сталося?

— Під три чорти таку роботу!

— Гаразд, гаразд! Але скажи нарешті в чім річ, друже?

— У нього спитай! — кинув я, показуючи на хазяїна «Какаду». — Він все тобі пояснить.

— Це я винен! — квапливо визнав той. — Я не знав, що у вас є умовний сигнал.

— Вони так гатили в двері, що, напевно, було чути в найближчому комісаріаті поліції. Просто диво, як це всі ми не вшелепались у біду.

Монтер замислено кивнув головою.

— Я наказав їм чекати мене тут, у коридорі, — пояснив він стомленим голосом. — Вони не мали права ні стукати в двері, ні з кимось говорити, ні щось робити без мого відома…

— Це я винен! — знову втрутився хазяїн «Какаду». — Я не знав, що у вас є умовний сигнал.

Монтер зсунув капелюха на потилицю, зручно всівся на стільці, потім обвів суворим поглядом своїх хлопців і у ледве стримуваною злістю сказав:

— Так, Похмурий, твоя правда. Я послав на цю операцію ідіотів, які неспроможні навіть запам’ятати, що їм сказано, хоч це їхній найперший обов’язок…

— Ну, годі вже, — несподівано обізвався один з них, — я впізнав у ньому того типа в шкіряному пальті, який крутився під вікном і якого я мав за шпига.

— Заткни пельку, Крук, — гаркнув Монтер. — Це стосується й тебе. Comprenez-vous?[22]

— Розумію, — відповів Крук. — З кожним раз у житті трапляється якась дурна історія. Сьогодні, мабуть, наш день, тому так і вийшло.

— Щоб ти, бува, не накликав лиха, Крук, — вже спокійно сказав Монтер. — Якщо в тебе справді такі думки, то можеш уже зараз помолитися за упокій своєї душі.

— Гаразд, — засміявся Крук. — Помолюсь і господу богу, і сатані. Про всяк випадок. Адже невідомо, кому ми більше подобаємось.

— Молися, Крук, — згодився Монтер.

Він уважно подивився на хазяїна «Какаду», на його брезкле червоне обличчя, і мені здалося, що він сердиться на нього за цей інцидент, хоч той був зовсім не винен, потім промовив повагом зі своїм чудернацьким акцентом:

— Слухай, Ваню! Ми дуже голодні. З самого ранку в роті й ріски не мали. Принеси нам чого-небудь попоїсти і чвертку горілки.

— Може, смаженої ковбаси?

— Voila![23] І чвертку горілки.

— Несу!

Хазяїн «Какаду» старанно обмів серветкою скатертину, висипав на тацю недокурки з попільниці й тільки тоді пішов до кухні. Монтерові товариші посідали довкола столу, не скидаючи ні капелюхів, ні мокрих од розталого снігу пальт, від яких у добре натопленому приміщенні незабаром пішов кислий дух; я стояв трохи осторонь, все ще сповнений неприязні до цих людей, а вони ж прийшли сюди лише для того, щоб прикрити мене в разі несподіваного наскоку поліції, готові, як і я, прийняти смерть.

Того дня вони були авангардом, на початку путі їм загрожувала більша небезпека, ніж мені, і вони це знали, але були готові рискувати заради спільної справи та й взагалі не боялися смерті, як усі ті молоді хлопці, котрі ще не встигли пізнати справжню ціну життя. Проте зараз вони були мені чужі, я дивився на них байдужно, і якщо їхня доля якоюсь мірою й цікавила мене, то лише тому, що вони могли стати мені в пригоді, коли я виконуватиму своє завдання. Я розумів, що ми, можливо, більш ніколи в житті не стрінемось, і це звільняло мене від потреби говорити утерті люб’язні слова, яких я взагалі терпіти не міг і уникав навіть у розмовах з людьми, з котрими хотів бути в добрих, дружніх стосунках.

Монтер сидів мовчки, глибоко замислений, а потім вийняв з кишені пачку німецьких сигарет, кинув її на стіл і — несподівано для нас усіх