Верона Дарк - Після зради, Верона Дарк

Ніч опустилася на маєток тихо, як тінь спогадів, які болять. Будинок спав, але душа Ніки — ні. Вона лежала в ліжку, скручена клубком, обіймаючи подушку, мов останній уламок захисту від світу. Стеля була білою і порожньою, а думки — важкі, колючі, як лід.

Чому він це зробив? Чому не сказав одразу? Чому... чому серце все одно болить не менше, ніж кохає?

Її очі були сухими, сльози давно вичерпались. Вона перегортала в голові кожен момент, кожен погляд, кожне слово. Її душу стискала ревність, образа, біль і невпевненість у собі. А ще — страх. Страх, що все хороше, що з’явилось у її житті, було крихкою ілюзією.

Тим часом у своїй квартирі, в місті, далеко від маєтку, не спав і Адріан. Він сидів біля вікна, в темряві, з телефоном у руках. Він не наважувався написати. Кожен рядок здавався або надто сухим, або надто емоційним. Він просто... не знав, як залікувати той біль, що сам же й завдав.

Йому боліло бачити її очі — повні розчарування і стриманих сліз. Боліло усвідомлення, що навіть його любов не стала їй опорою в ту мить. Він відчував провину, злість на себе, і глибокий страх — що може її втратити. Не тому, що вона піде. А тому, що її довіра, її ніжність — могли не повернутись.

“Я сам зруйнував те, що стало для мене найважливішим.”

Ніч була мовчазним свідком їхнього болю. Два серця — у різних світах, але з однаковими ранами.

А за вікном вже народжувався новий день. І він мав принести рішення.