Верона Дарк - Після зради, Верона Дарк

Розділ 33. За зачиненими дверима

Ніка стояла посеред холу, немов статуя — нерухома, з обличчям, на якому застиг біль. Серце билося так, ніби ось-ось вирветься з грудей, кожен удар віддавався глухим болем у скронях. Її очі наповнилися сльозами, але вона не дозволила їм впасти. Вона не дозволяла собі слабкості перед усіма.

— Вибачте, — прошепотіла, і ніхто, окрім Маргарити Сергіївни, не почув її тремтячого голосу.

Ніка обережно зійшла по сходах і зникла за дверима своєї кімнати, залишивши позаду тишу, напруження і розбиту надію.

Як

У будинку Маргарита Сергіївна підійшла до сина, коли він повернувся в хол. На її обличчі — біль, не від фізичного, а від душевного потрясіння.

— Адріане… це правда? Вона чекає дитину від тебе? — її голос тремтів.

— Це була помилка, мамо. Одна єдина ніч, про яку я шкодую кожної хвилини свого життя. Я кохаю іншу жінку…

Вона дивилася на нього з нерозумінням і смутком.

— Ту, що зараз плаче за зачиненими дверима?

Адріан опустив очі, не міг дивитися матері у вічі. Відвернувся й рушив нагору.

Він підійшов до кімнати Ніки. Тиша. Серце стискалося.

Стукіт.

— Ніко, це я… Будь ласка, відкрий… — його голос звучав тихо, але з відчайдушною ніжністю.

Жодної відповіді.

Стукіт знову.

— Я не можу залишити все так. Мені треба тебе бачити. Почути… пояснити…

За дверима — мовчання. Можливо, вона сидить біля ліжка, обіймає себе руками, щоб не розпастися. Можливо, плаче, а може — вже вирішує, що їм не по дорозі.

Адріан опустив голову, сперся лобом об двері.

— Пробач… — прошепотів.

Тиша відповідала гучніше за будь-які слова.

Адріан стояв перед дверима мовчки, спершись лобом на дерев’яну поверхню. Його руки були стиснуті в кулаки, дихання — важке, погляд — порожній. У грудях пекло, немов усередині хтось увімкнув вогонь. Він не знав, скільки часу минуло — хвилина, дві, вічність.

Раптом пролунав тихий звук — клацання замка. Двері повільно відчинилися.

Ніка стояла перед ним у легкому домашньому халаті, очі червоні, щоки мокрі від сліз. Але трималася гідно — її спина пряма, погляд твердий, хоч і наповнений болем.

— Ти хотів щось пояснити, — сказала вона тихо.

Адріан кивнув і зробив крок усередину. Двері зачинились. В кімнаті повисла важка тиша.

— Я… — він зупинився, не знаючи, з чого почати. — Я не знав, що вона це зробить. Не очікував. І… я навіть не певен, чи це правда.

— Але ти був з нею? — її голос був спокійним, проте в ньому ховалися уламки розбитого серця.

Адріан затулив обличчя руками, провів пальцями по волоссю. Він кивнув.

— Так. Це було до нас. Та ніч… я нічого не пам'ятаю.Вона прийшла. Я не люблю її, Ніко. Я не кохаю нікого, окрім тебе.

Ніка сіла на край ліжка. Вона довго мовчала, лише дивилася у вікно.

— Я бачила її очі… — прошепотіла. — Вона прийшла сюди не просто так. Вона знала, що ранить мене. І вона це зробила… бо знала, що має чим.

Він опустився навпроти неї на коліна, намагаючись знайти її погляд.

— Вона бреше. Я не впевнений, що ця дитина від мене. Але якщо навіть так… я не одружуся з нею. Я не зраджу тебе.

Ніка подивилася на нього з болем, з любов’ю… і з сумнівом.

— А я? Я маю бути з чоловіком, у якого буде дитина від іншої? Що я тоді для тебе? Запасний варіант? Прихисток від самотності?

— Я люблю тебе,Ніко, — прошепотів він. — Ти — все. Я не хочу життя без тебе.

Вона здригнулася. Сльоза скотилася щокою.

— Занадто багато болю, Адріане. Я не знаю… чи зможу. Я дуже хочу повірити тобі. Але зараз я просто… не можу.

Він стиснув її долоню, м’яко, мов боявся зламати.

— Я чекатиму. Скільки треба. Але не відступлю. Я доведу тобі, що ти — моя єдина правда.

Ніка відвела погляд. Її серце рвалося навпіл: між любов’ю і зрадженим довір’ям. Вона знала: все змінилося. Але щось у ній все ще жило — маленьке полум’я, яке не згасло навіть після шторму.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍