Сергій Вікторович Жадан - Господь симпатазує аутсайдерам. 10 книг віршів

що тече, мов туш у неї з-під вій,

і смерть, яка відступає, наче розбите військо.

Виймає мені з долоні гострі скалки жалю,

торкається мого тіла, ніби важкого ужинку.

Ось саме тому я її і люблю,

як тільки жінка може любити жінку.

+ + +

Коли потяг нарешті в’їхав у гори,

залишивши позаду сонні долини,

коли в чорних снігах від тяжкої змори

засинали дерева, птахи і тварини,

і коли вибрідали нічні подорожні

на гаряче світло, ніби на запах,

і світили їм річищ глибини порожні

і зелені вогні по гірських вокзалах,

і кондуктор вслухався в останні вісті,

одягнувши стару залізничну куртку,

коли діти колійників і машиністів

уві сні намивали золото смутку,

торгівельні контори й приватні оселі

замовкали, мов патефони трофейні,

і прокочувались крізь лункі тунелі

неприкаяні літерні і купейні.

І сумні пасажирки юного віку,

невідомих занять і непевних звичок

рахували мости, збиваючись з ліку,

в теплих светрах і в’язаних рукавичках.

Витягали з торби гіркі наливки,

і ковтали димú устами самими,

і нічної розмови ламкі уривки

нависали над ними, пливли над ними.

І одна діставала в диму, що здійнявся,

словники з безнадійними коментарями,

і гортала їх, доки потяг спинявся

під станційними тихими ліхтарями,

і читала подружці щось нестерпне,

щось, від чого сухо стискало горло,

і коли та спала — читала про себе,

а коли прокидалась — читала уголос.

І слова — промовлені, словникові

западали в сон непомітно й загусло,

і гойдалися в заспокоєній крові,

наче водорості в холодних руслах.

+ + +

Прийде весна, говорили вони,

кинемо все й поїдемо звідси.

Заходячи в ніч, як у власні сни,

дістанемось її глибини.

Відстань? Що таке, зрештою, відстань.

Поселимось біля морських портів,

там, де олія тяжіє в трюмах,

де все, чого б ти не захотів,

для тебе вивантажать з кораблів

чоловіки в потертих костюмах.

Там де жінки з вогнями в руках

танцюють вночі на гарячих площах,

носять кульчики в язиках,

гадають на крові і на зірках,

й спиняють вітри при кораблетрощах.

Де вигріваються без кінця

відвідувачі в тісних перукарнях,

де пахнуть сигарами пальці творця,

де кавові зерна, ніби сонця,

пересмажуються у кав’ярнях.

Там де не буде цієї війни,

яка триває зараз між нами.

Зникнемо, планували вони,

головне дочекатись весни.

Хай скумбрія рухається табунами.

Коли вони обіймались вві сні,

в їхньому ліжку, на їхній війні

чути було, як летять птахи,

падаючи в сніги.

Тріска

Жінки торгують надвечір тріскою,

живою, вимученою, такою,

що помирає їм на руках.

Сонця, що мали давно зайти,

птахами стрибають по камінню,

й дивуючись тихо такому вмінню,

жінки і не бачать як ці сонця

ховаються їм в животи.

Діти старих кам’яних будинків

зростають без музики і годинників,

читають книги в рибальських церквáх.

Пірнають в заливів теплó прозоре

і їхні очі на цій глибині

світлі від того, що дивляться в море,

темні від того, що бачать на дні.

Печальні рибалки виходять в ніч,

женуться за вітром і, дивна річ,

збирають давнє рибальське спорядження,

шукають дорогу до власного порту

й надійними сітями вкотре і вкотре,

б’ючись човном об хвилі тверді,

в глибокій, неначе смуток, воді

виловлюють свої відображення.

+ + +

Перечекавши останні сніги,

вихопившись за сезонні межі,

він зняв готівку, віддав борги,

і опинився на узбережжі.

З легенями, повними тютюну,

з кишенями, повними алкоголю,

він мовби пробив заслону міцну,

не відчуваючи зовсім болю.

Крізь