Crown Horror - Трунар, Crown Horror

– Я… просто не хочу, аби ти страждав через мене. Він і на тебе полює.

– А ви знали, що він мене бачив, коли перебували у маєтку Вольферів?

– Ну, чула…

– Ні! Спершу ви врятувалися від мешканців дому й тільки потім почули, що їх навідував якийсь там Тейкер. Самі розповідали, мене не вийде надурити.

Під пильним поглядом Леона очі мачухи засяяли, наче в  дитини, яка завинила. Вона хотіла встати з-за столу, піти до своєї кімнати та зачинитися там, проте якась часточка душі – певно, совість, – не дозволила їй цього зробити.

Здолавши це почуття, вона все ж встала та рушила до сходів, однак спершу взяла пасинка за руку й подивилася на нього так, що хлопець аж закляк на місці, вислухавши все до останнього слова без жодного спротиву. Цьому погляду вона навчилася у своєї матері.

– Ти не схожий на решту мешканців містечка. Бовдур, так би вони сказали. Я знаю, приймаючи все це так близько до серця, переживаючи за когось, окрім себе, важко триматися. Неможливо знайти однодумця, непросто пристосуватися. Так необхідно вдихнути свіжого повітря, залишитися наодинці з собою, а тебе змушують триматися, працювати, заплющувати на все очі й знову триматися. Я все розумію й намагаюся підтримати тебе, як можу.

Не даючи йому відповісти, мачуха пішла до своєї кімнати. Наразі краєвид із вікна не видавався вже таким похмурим. Так, цвинтар переповнювали чорні думки, могильні хрести та сльози, так само як вони наповнювали й решту міста, навіть ті місця, які свідомість юної дівчини вважала святими. Проте тут, на відміну від вулиці й батьківського дому, вона була господинею. Можливо, третьою після Бенджаміна та Леона, проте господиня, а не служниця. Вона змусила чоловіка присягнутися, що той ставитиметься до неї з повагою.

Уперше дівчина відчула в собі не лише пекельну впевненість і дитячу наївність. Нею оволоділа гордість за себе – часом самомилування було навіть доволі корисним. Сила, хитрість, розум – де це все ховалося протягом життя? Дрімало? Тоді вже час йому прокинутися, бо Адріані набридло терпіти, як у неї все забирають. Тепер вона вже нічого не віддасть за безцінь.

Уже через день дівчина виторгувала для себе трохи більше вільного часу, а за тиждень достеменно знала, де та як зустрітися з мисливцем. Поки Леон стежив за новинами в місті, вона кілька разів навідувала Германа. Гаррі був проти таких зустрічей, проте завадити їм не міг – брат мав щастя поспілкуватися з кимось не з їхньої родини, а позбавляти його такої радості було незручно.

Трунарка теревенила про всілякі дрібниці – про погоду, сварки серед слуг. Згадала вона й родинну зустріч Тейкерів минулої осені, ця розмова вразила перевертня до глибини душі.

– Наша родина вважає вас простими робітниками, які заробили статки, бо не мали конкурентів у своїй похмурій справі, проте як з'ясувалося, ваші родинні зв’язки такі ж глибокі та міцні, як і мої. Треба –  таки, бал! О, якби далекі родичі Вольферів мали нагоду також зібратися разом.

– Так, проте це лишень восени, решту року – праця з ранку до вечора. От навіть сьогодні мені треба побувати в нотаріуса, придбати продуктів замість служниці, яка захворіла, забрати формалін із лікарні, чоловік уже оплатив замовлення.

– А моя родина завтра вирушить на полювання. Ви ж знаєте, повня. Я не дуже полюбляю ці справи, тож залишуся вдома. Так кортить отримати трохи вільного часу, а як отримаю, то не знаю, як його змарнувати.

– О, ваш маєток як половина міста, обов’язково вигадаєте, чим зайнятися. – Прикриваючи обличчя віялом, запевнила його Адріана.

Насправді дівчина зрозуміла, що саме завтра до маєтку проникне Ленс. Навідуючи Вольферів, вона помітила, як у занедбаному будинку навпроти майорів його силует. Напевно, той уже знав, що навіть у найсуворішу зимову повню зграя вирушить на полювання та збирався відшукати щось цінне в будинку. А раптом діти чи кілька перевертнів залишаться в маєтку, то це не стане на заваді –  з одним впоратися легше, ніж зі зграєю.

– Мені потрібно завершити всі справи до темряви. Навіть не знаю чи встигну.

– Тоді я провожу вас до воріт. Леді Адріано, щиро дякую вам за приділений мені час.

Не остерігаючись мисливця, дівчина повернулася додому. Вона знала, що перед такою важливою ніччю Ленс не нападатиме – якщо Вольфери наполохаються, то навряд чи покинуть маєток. Місіс Тейкер також розуміла, що було би непогано мати із собою хоча би якусь зброю, а ще треба було якимось чином вислизнути з будинку пізньої години, хоча з цим ніколи не виникало проблем.

Наступного ранку панї навідала хвору Мелінду, побажала їй одужання, принесла теплий суп і непомітно взяла ключі з полиці. Яка іронія долі: саме в такий спосіб Бенджамін дістався до її листів, користуючись хворобою дружини. Тепер уже й вона скористалася неміччю іншої людини, наражаючи служницю на проблеми. Однак Меліндині негаразди були ніщо порівняно з тим, що могли би вчинити з трунарями навесні мисливці.

Далі – зброя. На жаль, викрасти щось із кухні не поталанило – ножі забрали на заточку. Довелося прокрастися до чоловікової спальні. Адріана пам’ятала, як він хизувався перед гостями, що має колекційного кинджала над ліжком. На щастя, ключ від спальні був також на кілечку  – служниця часом прибирала й там.

Покої старшого трунаря вражали своєю величчю. Штори та балдахін із темно-фіолетового оксамиту, ліжко з позолоченою рамою, підлогу застелено персидським килимом. Жодних паперів або документів – усе це знаходилося в кабінеті. Лише скриня з величезним кованим замком, як у тих казках про драконів і чудовиськ. Напевно, дідуган зберігав там найцінніші речі, проте дружині до того  було байдуже.