Уляся Смольська - Цнотливе кохання, Уляся Смольська

Глава 12.1

Анастасія

Сонячне світло пробивається крізь важкі гардини, наповнюючи кімнату м’яким теплом. Я відкриваю очі й відчуваю, як хвиля спогадів про вчорашній день накриває мене.

Фестиваль… танці, сміх… поцілунок.

Я досі пам’ятаю його погляд у кареті, його дотик, який змушував мене тремтіти. А ніч… ніч була такою дивною і незвичайною. Вітольд теж не спав. Його голос із-за дверей звучав спокійно, але водночас я відчувала приховану глибину його слів.

Я підводжуся з ліжка. Варто зібрати думки докупи. Потрібно забути це, зосередитися на чомусь іншому. Але кожна мить, проведена поруч із ним, стає частиною мене.

Марта приносить мені сніданок і сукню для сьогоднішнього дня.

— Ви сьогодні така задумлива, ваша світлість, — каже вона, обережно розправляючи шовк. — Чи це через князя?

— Ні… — заперечую я, але голос звучить невпевнено. — Просто вчора був довгий день.

Вона усміхається, але нічого більше не каже.

Коли я виходжу в коридор, мене охоплює знайоме почуття самотності. Слуги знову проходять повз із короткими поклонами, а простір маєтку стає більшим і холоднішим.

У вітальні я раптом зупиняюся. Голоси. Серед них я чую дзвінкий сміх, який неможливо сплутати ні з чиїм іншим.

Графиня Єлизавета.

Вона стоїть біля каміна, одягнена в розкішну зелену сукню, що підкреслює її тонкий стан. Її рука легко торкається плеча Вітольда, а її голос наповнений фальшивою теплотою.

— Ваша світлість, ви справжній рятівник для цієї дівчини, — каже вона, навіть не дивлячись у мій бік. — Якби не ви, хто знає, де б вона опинилася.

Моє серце стискається. Її слова звучать уїдливо і в них прихована отрута.

Я роблю крок уперед, і наша зустріч стає неминучою.

— Доброго ранку, — кажу, змушуючи свій голос звучати рівно.

— О, Анастасіє, — Єлизавета повертається, її усмішка занадто широка. — Як приємно вас бачити. Ви виглядаєте… свіжо після фестивалю. Сподіваюся, селяни були до вас люб’язними?

— Більше, ніж я могла очікувати, — відповідаю спокійно, зустрічаючи її погляд.

— Це чудово, — вона робить паузу, а потім додає з удаваною ласкою: — Ви така скромна. Дивно, як швидко ви освоїлися в ролі княгині. Здається, ви маєте особливий талант пристосовуватися до нових обставин.

Кров приливає до моїх щік, але я стримую себе.

Не можна показувати слабкість. Це те, чого вона чекає.

— Коли люди поруч щирі й привітні, це завжди полегшує адаптацію, — кажу я, піднімаючи підборіддя.

Єлизавета примружує очі, а її усмішка стає ще ширшою.

— Щирі люди… Як цікаво.

Вітольд стоїть осторонь, його обличчя безвиразне, але його погляд пильно спостерігає за нами.

Єлизавета робить крок ближче, її усмішка стає ще більш натягнутою. В її очах блищить щось небезпечне.

— Ви справді щасливиця, Анастасіє, — каже вона тихо, так, щоб це почула тільки я. — Не кожній простолюдинці випадає такий шанс. Але пам’ятайте… не всі казки мають щасливий кінець.

Я відчуваю, як щось стискається всередині. Її слова впиваються гострими шпильками, і я ледве стримуюся, щоб не нагрубити їй.

— Я бачу, ви добре знаєтеся на казках, — відповідаю я, дивлячись їй прямо в очі. — І вірите в них значно більше, ніж варто було б.

На мить її усмішка зникає, але лише на мить.

— У вас гострий язик, — вона знову нахиляється ближче. — Та не забувайте, хто тут справжня господиня.

Я вже збираюся відповісти, але раптом чую глухий звук важких кроків. Вітольд підходить ближче, його погляд — холодний, майже крижаний.

— Достатньо, Єлизавето, — каже він різко.

Вона повертається до нього, її обличчя знову освітлюється фальшивою усмішкою.

— Ваша світлість, я лише розмовляла з вашою дружиною. Ми чудово порозумілися.

— Я чітко сказав — достатньо, — його голос стає ще суворішим, майже ріже повітря. — Ви перейшли межу.

Єлизавета застигла на місці. Її очі розширюються від шоку, і вперше я бачу, як у неї зникає впевненість.

— Я лише… — вона намагається виправдатися, але Вітольд не дає їй закінчити.

— Ви дозволили собі занадто багато. Це мій дім, і моя дружина тут головна, — його погляд пронизує її наскрізь. — Ви повинні це зрозуміти раз і назавжди.

На кілька секунд настає тиша. Єлизавета стоїть мовчки, її обличчя блідне.

— Якщо ви не здатні дотримуватися правил, вам тут не місце, — додає він, його голос стає майже небезпечним.

— Ваша світлість… — її голос зривається, але вона не може знайти потрібних слів.

— Я думаю, ви знаєте дорогу до виходу, — каже він, більше не звертаючи на неї уваги.

Єлизавета стоїть на місці ще кілька секунд, а потім розвертається і різкими кроками залишає вітальню.

Тиша стає майже нестерпною. Моє серце калатає так швидко, що я не можу знайти потрібних слів.

— Ви… ви зробили це заради мене? — нарешті питаю я, ледве вимовляючи слова.

Вітольд дивиться на мене, його погляд усе ще холодний і владний.

— У моєму домі повинен бути порядок, — відповідає він без найменшого натяку на емоцію. — Хто його не дотримується — отримує покарання. І не важливо, хто це.

Я ковтаю клубок у горлі й ледь киваю. Але всередині мене піднімається дивне почуття.

Захист чи контроль? Що це було насправді?

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍