Уляся Смольська - Цнотливе кохання, Уляся Смольська

Глава 13. Буря в серці

Анастасія

Я залишаюся стояти в порожній вітальні, мов зачарована. Повітря все ще важке після цієї сцени, а моє серце досі калатає, як скажене.

Він зробив це… заради мене?

Його слова лунають у моїй голові знову й знову: «У моєму домі повинен бути порядок». Це звучало так холодно, так беземоційно, але щось у його погляді було інше. Не просто контроль чи демонстрація сили. Це було щось глибше.

Захист? Турбота?

Я сідаю на найближчий диван, кладу руки на коліна, щоб заспокоїти тремтіння. Сльози підступають до очей, але я стримую їх. Не можна бути слабкою.

Чому я відчуваю це дивне тепло всередині? Чому той момент, коли він став на мій захист, викликав у мене не тільки полегшення, а й щось значно більше?

Його владний голос… його твердість… Його непохитність у тому, що я — його дружина, і ніхто не має права ставитися до мене зневажливо.

Я вперше усвідомлюю, що мої почуття до нього починають змінюватися. Це не просто страх чи неприязнь. Там є щось інше, щось небезпечне і водночас таке… бажане.

Образ Вітольда знову спливає в моїй пам’яті. Як він дивився на мене тоді, у кареті. Як його пальці затрималися на моїй талії трохи довше, ніж слід було б.

Обличчя починає палати від цих спогадів.

Чому ти робиш це зі мною, Вітольде? Чому ти такий непередбачуваний?

Вдихаю глибше й намагаюся повернути контроль над собою. Моя долоня мимоволі торкається губ. На мене накочуються спогади про поцілунок на фестивалі…

Мені варто триматися подалі від нього. Але чи справді я цього хочу?

Думки хаотичні, серце досі гупає в грудях.

Треба поговорити з ним… запитати, чому він заступився за мене перед Єлизаветою. Чи це був лише черговий прояв його владності? Або щось більше?

Ноги самі несуть мене до його кабінету. Свічки на стінах кидають тіні, і цей похмурий коридор здається нескінченним. За подвійними дверима чути тишу, лише десь здалеку потріскує вогонь у каміні.

Я зупиняюся перед дверима, простягаючи руку, щоб постукати. Мої пальці завмирають у повітрі.

А якщо він не хоче мене бачити?

Ця думка холодним потоком обпікає мене. Я стискаю руку в кулак, але не йду. Стою ще кілька секунд, переконуючи себе в тому, що все буде добре.

З глибини кімнати чується звук — його кроки. Він близько. Я навіть бачу, як тіні рухаються за дверима. Він точно там.

Мені лише потрібно постукати… Але я не можу.

Боягузка…

Я роблю крок назад. Серце болісно стискається.

— Завтра, — шепочу я собі, відчуваючи гіркоту в горлі. — Завтра я запитаю його.

Розвертаюся й швидко йду до своєї кімнати. Кроки відлунюють у порожньому коридорі, а всередині мене наростає дивне відчуття втрати.

Можливо, я мала запитати його зараз. Можливо, він чекав…

Зачиняю двері своєї кімнати й прислухаюся до тиші. Вона здається ще важчою, ніж кілька хвилин тому. Лягати в ліжко вже немає сенсу. Сон тепер точно не прийде.

Завтра…

Це слово звучить у моїй голові, поки я стою біля вікна й дивлюсь на темний сад.

Перші промені сонця просочуються крізь важкі штори. Я зустрічаю ранок, сидячи біля вікна. Я так і не заснула. Тільки тепер усвідомлюю, що цілу ніч провела в роздумах про Вітольда, згадуючи кожну деталь вчорашнього дня.

Завтра вже настало.

Стук у двері повертає мене до реальності.

— Ваша світлість, — чую голос Марти. — Ви готові до сніданку?

— Так… вже виходжу, — відповідаю, біля дзеркала поправляю волосся.

Глибоко вдихаю й виходжу з кімнати. У коридорі панує звична тиша, але тепер вона здається ще більш гнітючою.

У їдальні мене зустрічає знайоме видовище — стіл, заставлений сніданком, і жодного гостя. Мене не дивує його відсутність. Вітольд рідко з’являється тут уранці.

Я сідаю за стіл і беру до рук чашку з чаєм. Тепло наповнює долоні, але не приносить полегшення.

Чи побачу я його сьогодні? Чи знову пропущу можливість поставити запитання, яке не дає мені спокою?

Мої думки перериває скрип дверей.

— Доброго ранку.

Його голос такий спокійний і впевнений, що моє серце зупиняється на мить. Я піднімаю погляд і бачу, як він заходить до їдальні.

Він тут… цього разу сам.

— Доброго ранку, — відповідаю я, ховаючи своє хвилювання.

Він проходить повз мене й сідає навпроти. Його погляд уважний, але я не можу зрозуміти, про що він думає.

— Ти погано спала? — питає він раптом, його голос сповнений м’якої цікавості.

— Трохи, — зізнаюся, уникаючи його очей. — Вчора був довгий день… багато вражень.

— Так, — його губи ледь вигинаються в усмішці. — Ти добре провела час. Це помітно.

Тиша між нами знову стає важкою, але вже не такою незручною, як раніше. Його погляд затримується на мені довше, ніж звичайно, і я відчуваю, як хвиля тепла розливається по моєму тілу.

— Мені здалося, що ти хотіла щось сказати мені вчора, — каже він раптом, нахиляючись трохи вперед.

Моє серце стискається. Він знає? Але як…

— Я… — починаю я, але слова застрягають у горлі.

— Можеш сказати це зараз, — додає він, його голос тихий, але твердий.

Збираю всю свою сміливість і дивлюся йому прямо в очі.

— Чому ви так вчинили з Єлизаветою? Ви… захистили мене?

Його погляд стає серйозним, і в його очах з’являється щось нове — глибоке і невимовне.

— Так.

— Чому? — питаю я майже шепотом.

— Бо ніхто не має права ставитися до тебе так, — каже він повільно, кожне слово звучить, як обіцянка. — І я більше цього не допущу.

Мої руки тремтять. У його голосі немає холоду, тільки рішучість і… щось ще, що змушує мене затамувати подих.

Що це? І чому мені хочеться почути це знову?

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍