Аліна Скінтей - Тринадцятий демон, Аліна Скінтей

Король відчув, як у нього пересохло в горлі. Його донька, його наймолодша і, як виявилося, єдина надія. Все в його житті звелося до цього рішення.

— Гаразд, — нарешті вимовив він. — І що далі? Я передам Астель демона, але це ж не сукню подарувати на день народження...

Король спробував додати трохи гумору, але голос його зрадливо тремтів. Він зрозумів, що не контролює ситуацію.

Дейлан нахилив голову трохи вбік, його очі блищали впевненістю.

— Я її знайду, — спокійно сказав він. — І допоможу. Обіцяю. Можете не турбуватися за неї. Ледрік потурбується про те, щоб ваша донька опанувала сили Офіукуса, повністю. Якщо ви зробите все правильно, ваші вороги не зможуть забрати демона. Але діяти треба негайно. Ви розумієте, що часу лишилося обмаль.

Король мовчав, дивлячись на Дейлана. Його руки тремтіли, і він відчув, як важкість страху охоплює його серце. Він більше не мав виходу. Рішення було зроблено.

— Дейлане, — тихо промовив король після паузи. Його голос став м'якшим, майже хрипким. — У мене є ще одне прохання.

Дейлан підвів погляд, здивування проблиснуло в його очах, але воно швидко зникло.

— Слухаю, — відповів він, нахилившись трохи вперед.

Король на мить заплющив очі, видихаючи, наче збираючись із думками.

— Я хочу померти від твоєї руки, — слова, які вилетіли з його вуст, важким тягарем зависли в повітрі.

Дейлан завмер на місці, його очі звузилися, але він не сказав ні слова. Здавалося, він аналізував усе почуте, намагаючись зрозуміти мотиви короля.

— Від моєї руки? — спокійно перепитав Дейлан, хоча його голос злегка затвердів.

Король відкрив очі, його погляд був важким, але рішучим.

— Я хочу хоча б померти гідно. Не дозволити їм забрати все. А якщо вже має бути смерть, то нехай вона буде швидкою і не такою принизливою, як кінець, який вони приготували для мене.

Дейлан сприйняв ці слова без особливих емоцій, його обличчя залишалося байдужим, але король відчув, як у ньому щось ворухнулося.

— Це ваш вибір, — відповів Тарсефтаріус через паузу. — Але перед тим, як ви помрете, переконайтеся, що ваша донька справді отримає демона. Інакше ваша смерть буде марною.

Король кивнув, приймаючи його слова. Він знав, що це рішення єдино правильне.

Король сидів, здавалося, з кожною секундою стаючи важчим, мовби його тіло тепер складалося не з плоті, а з каменю. Слова Дейлана звучали холодно й безжально, як удар по вже розбитому серцю.

— Чи буде це вважатися спокутою за те, що я зробив? — тихо запитав король, його голос затремтів, наче він сам не до кінця вірив у те, що говорить.

Дейлан не зупинився, продовжуючи рухатися до порталу. Він не озирнувся, не виявив ані найменшої симпатії до короля, який стояв на межі власної загибелі. Маг зупинився перед бурливою темною вирвою порталу, з якої вже витікали нечіткі проблиски енергії, і мовчки вдихнув.

Перш ніж увійти, він обернув голову вбік, не дивлячись прямо на короля, і промовив те, що мав сказати:

— Ні. І ваша донька, не буде розплачуватися за ваші гріхи. Будьте певними.

Король стиснув підлокітники, його серце стиснулося в грудях. Відповідь прозвучала надто різко, без краплі співчуття.

Дейлан увійшов у портал, його фігура зникла в темряві, і в тронній залі знову запанувала тиша. Лише слабкий, ледве чутний звук порталу, що розчинився у просторі, залишивши короля наодинці зі своїми думками та страхами.

Теперішнє

— Сину, чи справді ти довіряєш Дейлану? — холодний погляд Ренвальда був надто красномовний, щоб відповісти йому не правду.

— В чому ти його підозрюєш, батьку? — Фергус відповів із зітханням.

— Чи справді він шукає дівчисько, яке від вас втекло? Чи може так статися, що саме він попередив короля, і допоміг тій дівчині врятуватися?

— Неможливо! — заперечив Фергус. — Твоя параноя переступає всі межі здорового глузду. В тебе його сестра, і Дейлан керує морраґулами, і він переслідує...

— Ти і я знаємо, що Дейлана є дорогоцінна сестра, яка піддалася нападу істот. Їй чудом вдалося вижити, як і йому. Моя магія підтримує в ній життя, і вони магічно пов'язані. Її погіршення стану, він миттєво відчуває. Та все це, складається на цікавий збіг обставин.

Фергус знервовано потер чоло, намагаючись зібратися з думками. Його батько, Ренвальд, завжди був холодним і розсудливим, але цього разу його слова занадто збігалися з тими сумнівами, які вже давно почали вити гніздо в голові Фергуса. Кожна фраза батька, кожен його аргумент наростали, як ударні хвилі, підважуючи основи того, що Фергус вважав незаперечним.

— Я нічого не розумію, батьку, — пробурмотів він, опустивши голову. Слова виривалися з нього, наче крізь затуманене повітря.

Ренвальд спостерігав за сином зі своєї звичної позиції, сидячи у важкому кріслі, що нагадувало трон, з тими ж крижаними очима, що вселяли страх навіть у найсміливіших воїнів. Він нахилився трохи вперед, майже непомітно, але від цього його присутність стала ще потужнішою.