Аліна Скінтей - Тринадцятий демон, Аліна Скінтей

— 16.

Минуле

Король сидів на своєму величному троні, його холодний погляд ковзав по Дейлану, але в словах відчувалася певна напруга, як і в самій залі. Приміщення було освітлене м’яким світлом численних факелів, які кидали довгі тіні на різьблені стіни. Атмосфера була насичена важкою тишею, ніби кожен звук заглушався масивністю кам'яних стін та силою влади, яку втілював король.

Дейлан стояв впевнено, не проявляючи ані краплі пошани до того, хто сидів перед ним. На ньому була чорна мантія з металевими елементами, що ледь поблискували під світлом. У його поведінці відчувалася впевненість того, хто давно не боїться смерті. Слова короля не справляли на нього жодного враження.

— Тебе вважають мертвим. Нагадаю, якщо ти часом про це забув, що це все завдяки мені, — холодно, але з легким відтінком задоволення промовив король, нахилившись уперед.

Його розкішний одяг із золотими вишивками підкреслював владу та багатство, а корона, що блищала на його голові, нагадувала про його статус. Однак у його очах тепер виднілася обережність. Він зустрічав ворога, який, хоч і колись був союзником, став чимось значно більшим.

Дейлан, не змінивши свого виразу обличчя, відповів майже невимушено:

— І тільки через це я прийшов до вас раніше них. Віддати вам борг.

Його слова були важкими, кожна фраза звучала, ніби це остання надія на уникнення неминучого. Він виглядав, як той, хто більше не керується ані честю, ані страхом перед вищими силами, але щось, що ховалося в його голосі, викликало холодок у залі.

— І що це означає? — різко запитав король, намагаючись не показувати своїх сумнівів, хоч його голос ледь тремтів від невідомості.

— Що ви помрете, — сухо відповів Дейлан, дивлячись прямо в очі короля. — І це не зупинити.

Тиша, яка настала після його слів, була майже задушливою. Усе ніби застигло, ніби сам час вирішив не рухатися вперед. Король стиснув кулаки на підлокітниках трону, його серце стислося від ледь помітної тривоги.

— Ти мені погрожуєш? — запитав король, нахмуривши брови і намагаючись показати зверхність, хоч у його голосі відчувалася нотка недовіри.

Дейлан ледве помітно усміхнувся, але це була не усмішка радості — радше тінь задоволення від того, що він знав щось, чого не знав король.

— Вони прийдуть за Офіукусом, — продовжив він рівним голосом, навіть не підвищуючи його, але кожне слово було важким, як удар молота. — І якщо ви не зробите так, як я вам скажу, помрете не лише ви, а й все ваше королівство.

Король звузив очі, його обличчя побагровіло від люті.

— Хлопче, ти напевне жартуєш...

Дейлан повільно нахилив голову на бік, його погляд був сталевим, холодним, наче він просто констатував факти, а не видавав попередження.

— Я схожий на того, хто буде жартувати? — Його голос був безбарвним, позбавленим емоцій, але в ньому чулася сила, яка не залишала місця для сумнівів.

Король відкинувся на спинку свого трону, намагаючись не показати, наскільки його вразили слова Дейлана. Він був владою королівства, людиною, яка десятиліттями тримала в руках свою імперію, але зараз щось у погляді Тарсефтаріуса змусило його відчути незвичну крихкість цього трону.

— І що ти пропонуєш, Дейлане? — запитав він, ледве стримуючи роздратування. — Якщо все так приречено, як ти кажеш, то що мені робити?

Дейлан на мить замислився, зосередившись на тріщинах на мармуровій підлозі тронної зали. Його обличчя залишалося незворушним, але внутрішньо він усе зважував — кожен можливий крок, кожну реакцію короля.

— Ви повинні передати демона тій доньці, яка ховається у вашій тіні, і зробити це потрібно негайно, не відтягуючи, — тихо, але твердо промовив він. — Вони прийдуть по вас і вб'ють при будь-якому розкладі, і заберуть демона. Якщо отримають тринадцятого демона, решту знайти буде надто легко. І тоді все буде знищено. І це станеться швидше, ніж ви можете собі уявити.

Король стиснув підлокітники трону. Щось у словах Дейлана, його впевненості та рішучості, переконувало короля в тому, що вибір у нього є, але жоден із варіантів не був приємним.

Король важко вдихнув, його пальці білою кісткою вчепилися в підлокітники трону. Слова Дейлана звучали як невідворотний вирок, але було в них щось, що підкреслювало: він уже не контролює ситуацію. Демон, про якого говорив Дейлан, був більше, ніж просто небезпека. Це було щось, що могло знищити все його королівство, залишивши за собою лише попіл і смерть.

Блакитні очі Дейлана Тарсефтаріуса дивилися на короля з тією самою холодною відстороненістю, що й завжди. Король знав, що цей маг і воїн завжди тримав свої емоції в залізних лещатах, але зараз йому здалося, що Дейлан відчуває щось більше, ніж просто байдужість.

— Чому я маю тобі вірити? — запитав король, намагаючись утримати роздратування в собі.

Дейлан тихо посміхнувся, та в його усмішці не було жодного тепла.

— Тоді чому я прийшов до вас, розповідаючи все це? Якби я хотів вашої загибелі, я б не став витрачати свій час. Ви ж розумієте, що зараз це не про вашу владу чи силу, це про виживання. Якщо ви не передасте демона своїй наймолодшій доньці - усе буде втрачено.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍