Террі Пратчетт - Колір магії

Ринсвінд закипів від гніву. Вершник з переляку кивнув і цього разу не вистачило чверті дюйма, щоб він сам собі перерізав горлянку.

Ринсвінд безпорадно озирнувся і збагнув, що справді таки доведеться самому давати собі з цим раду.

— Гаразд, — сказав він так смиренно, як лиш зумів. — Тоді тобі краще відвести мене до цього твого Вірмберґу, чи не так?

— Я повинен був доставити тебе туди мертвим, — промимрив К!сдра похмуро.

Ринсвінд поглянув на нього згори і повільно зобразив щось на зразок посмішки. Це була широка, безумна і достоту лиховісна гримаса. Зазвичай до такої посмішки (що вже навічно приклеїлась до черепних кісток чиєїсь фізії) злітаються пташки з кварталів уздовж річки і нишпорять у ній по всіх закутках, видзьобуючи недоїдки із зубів.

— Нічого, і живим цілком підійде, — сказав Ринсвінд. — А якщо говорити про когось, хто вже майже помер, пам’ятай, хто з нас тримає в руках меч.

— Якщо ти мене уб’єш, ніщо не завадить Сіфі роздерти тебе на шматки! — закричав вершник, розпластавшись, мов слимак на траві.

— Отож я зроблю інакше — відрізатиму шматки від тебе, — погодився чарівник. Він знову випробував на ньому дію своєї посмішки.

— Ох, ну добре, — понуро сказав К!сдра. — Ти гадаєш, я цілковито позбавлений уяви?

Він викрутився з-під вістря меча і махнув рукою в бік дракона, який знову здійнявся з дерева і полетів до них, повільно знижуючи висоту. Ринсвінду пересохло в горлі.

— Хочеш сказати, ми маємо їхати на оцьому? — насторожився він. К!сдра презирливо глипнув на нього, хоч лезо Кринґа все ще чатувало біля його горла.

— А як іще можна дістатися до Вірмберґу?

— Не знаю, — сказав Ринсвінд. — Як?

— Я мав на увазі, що іншого способу немає. Або верхи на драконі, або ніяк.

Ринсвінд знову поглянув на дракона перед собою. Він міг бачити крізь нього досить чітко, навіть притлумлену траву, на якій той лежав, та коли він обережно торкався поглядом луски, що була просто золотистим сяйвом у повітрі, вона здавалась йому досить щільною. Дракони повинні або існувати — повністю, або не існувати взагалі, подумав він. Напівіснуючий дракон був далебі не кращою версією золотої середини.

— Не знав, що дракони бувають прозорі, — стурбовано сказав він.

К!сдра зробив невиразний жест рукою.

— Справді?

Він досить незграбно заскочив на дракона, бо збоку за його пояс учепився Ринсвінд. Зайнявши своє зовсім незручне пасажирське місце, чарівник тут же піймав частину вуздечки, до якої зміг дотягнутись, і, стиснувши її так, що кісточки на пальцях побіліли, легенько штрикнув К!сдру мечем.

— Ти коли-небудь у житті літав? — спитав вершник, не обертаючись.

— По-справжньому — ні, таки ні.

— Бажаєте смоктунця?

Ринсвінд втупився в потилицю чоловіка, що сидів перед ним, тоді опустив погляд на торбинку з червоно-жовтими льодяниками, які йому пропонували.

— Це необхідно?

— Зазвичай, — відповів К!сдра. — Пригощайся.

Дракон підвівся, вайлувато почвалав галявиною і за мить вже був у повітрі.

Ринсвінд іноді бачив уві сні кошмари про те, як він балансує у якомусь незрозумілому і напрочуд високому місці, споглядаючи голубий обрій та оповитий хмарами пейзаж, що, кружляючи віддаляється від нього (від чого він, як правило, прокидався зі спітнілими п’ятами; він би ще не так хвилювався, якби знав, що той кошмар не був, як він себе заспокоював, просто звичайним для мешканців дискосвіту вертиго. Це був спомин про подію з майбутнього — в зворотному напрямі, і такий моторошний, що обертони страху гуляли по всій лінії його життя).

Теперішня ситуація не була тією подією, але непогано тренувала вестибулярний апарат.

Сіфа прокладав собі шлях у повітрі, здійснюючи раз за разом карколомні стрибки. На піку свого останнього стрибка його широкі крила з тріском розгорнулись, а тоді розпростались з такою силою, що дерева обабіч пригнулись додолу.

Потім земля залишилася далеко внизу, мелькаючи серією щораз менших слайдів. Раптом Сіфа почав спритно набирати висоту; полуденне сонце відблискувало від його крил, які все ще були не більш як золотистою павутиною. Поглянувши униз, — що було дуже необачно з його боку, Ринсвінд виявив, що бачить крізь дракона геть усе, аж до верхівок дерев далеко під ними. Дуже далеко. Від такої картини його шлунок скрутився у вузлик.

Він заплющив очі, та це не надто допомагало, бо тоді його уява пускалася в дикі танці. Зрештою він вирішив зафіксувати свій погляд на середній віддалі, де вересові пустирища та ліс можна було роздивлятись наче мимохідь.

Вітер люто шмагав його по обличчю. К!сдра обернувся до нього боком і крикнув прямо у вухо.

— Попереду Вірмберґ! Дивись!

Ринсвінд повільно повернув голову, пильнуючи, щоб меч, часом, не скотився зі спини дракона. Його сльозаві очі узріли неправдоподібно перевернуту гору, що стриміла посеред долини, порослої дрімучим лісом, мов труба, забута в оркестровій ямі. Навіть на відстані він міг розпізнати в повітрі слабке октаринове світло, що безумовно свідчило про стабільне магічне поле з інтенсивністю як мінімум — йому перехопило подих — кілька міліпраймів.[45] Як мінімум!

— О, ні, — тільки й спромігся він.

Краще б він дивився собі під ноги, а саме — у прірву, що відділяла його від землі. Він хутко відвів погляд і тут усвідомив, що земля вже не проглядається крізь дракона. Поки вони описували широке коло, наближаючись до Вірмберґу, він однозначно набував все щільнішої форми, так ніби тіло цієї істоти всотувало золоту імлу. До того часу, як Вірмберґ постав перед ними, шалено розгойдуючись у повітрі, дракон вже був абсолютно реальний.

Ринсвінду здалося, що він побачив якусь невиразну смугу у повітрі, так наче щось простягнулося з гори і торкнулося ящера. У нього виникло дивне відчуття, що дракон робиться все справжнішим.

А попереду Вірмберґ перетворився з іграшкового музичного інструмента на мільярди тон каменю, що висіли між небом та землею. Там угорі він побачив невеликі поля, гаї і навіть озеро, з якого витікала і переливалася через край гори річка...

Він, не подумавши, простежив поглядом за пінистою водою і відсахнувся саме вчасно. Конусоподібне плато перевернутої гори невідворотно насувалося на них. Дракон і не збирався сповільнювати хід.

Коли гора нависла над ними, наче найбільша в світі мухобійка, Ринсвінд побачив вхід до печери. Сіфа хутко полетів туди, ритмічно працюючи передпліччями.

Чарівник закричав, коли темрява розверзлася і поглинула його. Поряд короткочасним видінням промайнула скеля. А тоді дракон знову виринув у відкритий