Террі Пратчетт - Колір магії

Тепер він був усередині печери, проте більшої, ніж на те могла би претендувати будь-яка інша печера. Дракон на фоні цього просторого порожнього простору був наче муха в банкетній залі.

Тут було чимало інших драконів — золотистих, сріблястих, чорних, білих — вони шугали у пронизаному стрілами сонця повітрі як заманеться або ж сиділи, вмостившись на кам’яних виступах. Інші, високо під куполом грота, висіли на величезних кільцях, мов кажани, загорнувшись у власні крила. Були там також і люди. Ринсвінд ледь язика не проковтнув, коли побачив, як вони розгулюють по тій широченній стелі, наче мухи.

А тоді він зауважив тисячу малесеньких кілець, що густо всіяли стелю. Кілька отих еквілібристів, що ходили вниз головою, з цікавістю спостерігали за польотом Сіфи. Ринсвінду знову пересохло в горлі. Він хоч убий не міг придумати, як діяти далі.

— Ну, — спитав він пошепки, — Які пропозиції?

— Ясна річ, ти нападаєш, — глумливо підказав Кринґ.

— Як це я сам не здогадався? — відказав Ринсвінд. — Мабуть тому, що вони всі озброєні луками?

— Ти — капітулянт.

— Капітулянт! Це лиш тому, що зараз мені допоможуть ним стати!

— Ти сам собі — найбільший ворог, Ринсвінде, — сказав меч.

Ринсвінд подивився угору на чоловіків, що недвозначно посміхались.

— Парі? — збайдужілим голосом сказав він.

Перш ніж Кринґ встиг відповісти, Сіфа метнувся уверх і присів на великі кільця, що небезпечно захилиталися.

— Ти б хотів померти відразу чи спершу здатися? — спокійно поцікавився К!сдра.

Чоловіки-верхолази почали сходитися до них з усіх боків, розхитуючись щоразу, як гачки на їхніх черевиках чіплялися за нове кільце на стелі.

У сітці, що висіла на невеликій платформі, прилаштованій до кільця-сідала збоку, були вільні черевики. Перш ніж Ринсвінд зміг що-небудь зробити, вершник перескочив зі спини дракона на платформу, де і стояв, глузуючи з його сум’яття.

Почувся короткий виразний звук, і кілька десятків луків загрозливо націлились прямо на нього. Ринсвінд обвів поглядом незворушні, перевернуті догори дриґом обличчя декого з лучників. Стиль одягу хранителів драконів не вирізнявся особливою фантазією і складався зі шкіряних обладунків, оздоблених бронзовими пластинами. Волосся тих, хто був без шолома, звисало вільно і майоріло в потоках вентиляції під стелею, наче водорості у морських хвилях. Серед них було кілька жінок. Перевернута поза робила направду дивні речі з їхньою анатомією. Ринсвінд мовчки дивився.

— Здавайся, — сказав К!сдра знову.

Ринсвінд розтулив рот, збираючись так і вчинити. Кринґ попереджувально задзижчав, і хвилі нестерпного болю прокотилися рукою Ринсвінда аж до плеча.

— Нізащо, — пискнув він. Біль вщух.

— Ну звісно, він не здасться! — позаду нього прозвучав голос, як ієрихонська труба. — Він же герой, чи не так?

Ринсвінд обернувся і побачив перед собою дві волохаті ніздрі. Вони належали молодому чоловікові міцної статури, що безтурботно висів вниз головою, зачепившись черевиками за кільця у стелі.

— Як тебе звати, герою? — запитав чоловік. — Щоб ми знали, хто ти такий був.

Пекучий біль знову пронизав руку Ринсвінда.

— Я... я — Ринсвінд з Анка, — вимовив він, задихаючись.

— А я — Ліо!рт Повелитель Драконів, — ім’я прозвучало з твердим гортанним вибухом між складами, що — як Ринсвінд здогадувався — було такою собі інтегральною пунктуацією. — Ти прийшов викликати мене на смертельний двобій.

— Ні, я зовсім не...

— Помиляєшся. К!сдро, допоможи нашому герою взути черевики. Я певен, йому кортить розпочати чимшвидше.

— Та ні, послухайте, я тільки прийшов, щоб знайти своїх друзів. Безперечно, немає причи... — Ринсвінд спробував пояснити, та вершник силоміць потягнув його до платформи, тоді штовхнув у крісло і заходився взувати на нього черевики з гачками.

— Поквапся, К!сдро! Ми не повинні перешкоджати нашому герою зустріти свою долю, — сказав Ліо!рт.

— Знаєш що, я певен, мої друзі почуваються тут як удома, тож якщо ти міг би просто розташувати мене де-небудь...

— Ти дуже скоро побачишся зі своїми друзями, — сказав вершник веселим тоном. — Якщо не атеїст. Жоден, хто вступає до Вірмберґу, ніколи більше його не покидає. Хіба що метафорично, ясна річ. Покажи йому, як дістатися до кілець, К!сдро.

— Бачиш, у що ти мене втягнув! — зашипів Ринсвінд.

Кринґ задрижав у його руці.

— Не забувай, що я магічний меч, — прогудів він.

— Таке хіба забудеш?

— Лізь по драбині і схопися за кільце, — сказав вершник, — тоді піднімай ноги догори, доки гачки не зчепляться з кільцем. — Він допоміг чарівникові піднятися по драбині — дарма, що той опирався, — і не відходив, аж доки він, заправивши край мантії у штани та затиснувши у руці меч, не повис вниз головою. Під таким кутом зору вершники мали досить стерпний вигляд, та самі дракони, що висіли на своїх кільцях, нависли над ними, наче величезні ґорґульї. Їхні очі збуджено поблискували.

— Прошу уваги, — сказав Ліо!рт. Один з вершників подав йому подовгастий згорток, обернутий червоним шовком.

— Ми битимемось на смерть, — урочисто оголосив він. — Твою, чужинцю.

— Та гадаю, я отримаю свободу, якщо переможу? — доповнив Ринсвінд, втім, без особливої надії.

Ліо!рт вказав на присутніх вершників, кивнувши в їхній бік головою.

— Не будь наївним, — сказав він у відповідь.

Ринсвінд набрав повні груди повітря.

— Думаю, мені слід тебе попередити, — сказав він, намагаючись надати голосу твердості, — мій меч — магічний.

Ліо!рт змахнув червону тканину у бездонну темну млу і завертів у руці чорним, як смола, мечем. На його поверхні мерехтіли руни.

— Який збіг обставин, — посміхнувся він і зробив випад.

Ринсвінд заціпенів від страху, проте його рука смикнулася вперед, коли Кринґ кинувся прийняти випад. Мечі схрестилися і, як факели, спалахнули октариновим сяйвом.

Ліо!рт гойднувся назад, недобре примруживши очі. Кринґ заскочив його зненацька: хоча меч повелителя драконів таки зумів відхилити удар, на торсі його володаря з’явилася тонка червона смужка.

Загарчавши, він метнувся до чарівника, ковзаючи з кільця на кільце та шалено при цьому брязкаючи черевиками. Мечі зімкнулися знову з іще одним вибухом магічної сили, а Ліо!рт тим часом опустив свою другу руку додолу навпроти Ринсвіндової голови і сіпнув ним так сильно, що одна нога чарівника вискочила з кільця і безпорадно заметлялася в повітрі.

Ринсвінд усвідомлював, що він, мабуть, — чи не найгірший чарівник на диску, бо знав лиш одне заклинання; та попри те він все одно