Террі Пратчетт - Барва чарів

Ця книга у стилі гумористичного фентезі відкриває для читачів Плаский світ, який несе на собі черепаха А'Туїн і в котрому веселка має вісім кольорів. До найбільшого міста на Диску прибуває турист, щоб ознайомитися з місцевим колоритом і на власні очі побачити героїв, варварів та інших шукачів пригод. Звісно, у чужому краї важко без перекладача та провідника, тому він наймає звичайного з вигляду чарівника, який добре знається на мовах. І тоді… Пожежа, Пожирач Душ, дракони, балансування на Краю світу і… космічне дослідження Світової Черепахи! Тут і сам Смерть не вженеться.

Террі Пратчетт

Барва чарів

Приємного читання вам бажає локалізаційна спілка «Шлякбитраф»

НАД ПЕРЕКЛАДОМ ПРАЦЮВАЛИ:

Юрій Бісик, Софія Шуль, Максим Дуванов, Мар’яна Мазур.

А ТАКОЖ:

Олекса Мельник, Костянтин Могаричев, Богдана Вознюк, Андрій Мельник, Андрій Ярич.

Пролог

Ув одній далекій та непримітній системі вимірів, у не казна-якому астральному світі коливаються та розходяться зоряні тумани…

Бач…

Повільно пливучи міжзоряною течією, наближається велика черепаха А’Туїн: на її важезних лапах замерзлий водень, а величезний стародавній панцир поцяткований кратерами від метеорів. Своїми завбільшки з море очима, що заструпилися від виділень та астероїдного пилу, Вона невтомно дивиться в Місце призначення.

У мозку, що переважає за розміром велике місто, з геологічною повільністю витає лише одна думка — про вагу Ноші.

Більшу частину тієї ваги, звісно, складають Берилія, Тубул, Великий Т’Фон і Джеракін — чотири велетенські слони, на чиїх широких та осяяних зорями плечах лежить диск Світу, через широчезний край якого звисає довга гірлянда водоспаду, а згори огортає блакить Небесного склепіння.

Астропсихологія ще не може встановити, про що вони думають.

Велика Черепаха була лише гіпотезою, доки якось маленьке, потаємне королівство Крул, чиї гори виступали над самим Закрайспадом, спорудило на вершечку найстрімкішої скелі пристрій із порталу та коловороту. Звідти в латунному судні з кварцовими вікнами спустили за Край кілька оглядачів, аби подивитися, що там за туманною завісою.

Тим першим астрозоологам, яких потім із їхнього довгого висіння витягували величезні бригади рабів, вдалося добути багато інформації про вигляд і суть А’Туїн і слонів, проте це не вирішило основних питань про походження і призначення Всесвіту.[1]

Наприклад, якої статі А’Туїн насправді? Це життєве питання, як вельми авторитетно сказали астрозоологи, матиме відповідь тоді, коли буде споруджено більший та міцніший портал із судном для дослідження глибинного простору. А наразі вони могли говорити лише про відкриту їм частину космосу.

Була, наприклад, теорія, за якою А’Туїн прийшла з нізвідки й буде далі так увесь час повзти, чи то статечно ступати, в нікуди. Ця теорія мала популярність серед академіків. За альтернативною ж, якій надавали перевагу релігійні особи, А’Туїн повзе з Місця Народження до Часу Парування. Так роблять на небі всі зорі, бо їх же, певна річ, теж несуть на собі велетенські черепахи. По прибутті черепахи швидко і пристрасно паруються, уперше й востаннє, і від того палкого єднання народжуються нові черепахи, які несуть на собі нові світи. Це була гіпотеза Великого Стику.

Так сталося, що один молодий космозавропсидолог із прихильників Статечної ходи випробовував тоді свій новий телескоп, за допомогою якого сподівався виміряти точне альбедо правого ока Великої А’Туїн. Цього багатого на події вечора він став першим чужинцем, який побачив дим, що доцентрово тягнувся від пожежі в найстарішому місті світу.

Пізніше того вечора науковець так захопився своїм вивченням, що зовсім забув про це. Однак, він був першим. А були й інші…

Барва чарів

У подвійному місті Анх-Морпорк вирувала пожежа. Де вогонь торкнувся Чарівницького кварталу — там він горів синьо-зелено, ще й із чудернацькими іскорками восьмого кольору, октарину; де його мацаки пробралися в цистерни та олійні крамниці на Купецькій вулиці, там він переріс у ряд палахкотливих фонтанів та вибухів; на вулицях парфумерів він пломенів із духмяним ароматом; де зайнялися пучки рідкісних та засушених трав у аптечних крамницях, там люди дуріли й із богом розмовляли.

Наразі у вогні був увесь центр Анх-Морпорка, а заможніші й поважніші громадяни Анха на дальньому березі відважно реагували на цю ситуацію: гарячково зносили мости. Та вже в Морпоркській пристані жваво палахкотіли кораблі, які були навантажені зерном, бавовною і деревиною, ще й просмолені. А що їхні причали згоріли вщент, то тепер судна поперегороджували на відпливі річку Анх і, як ті потопаючі світлячки, дрейфували до моря, займаючи при цьому прибережні палаци та будиночки. Так чи інакше, підхоплені легким вітерцем іскри падали далеко за річку — у приховані садочки та цегельні. Дим від пожежі здійнявся на цілі милі вгору й цей сформований вітром чорний стовп було видно на весь Плаский світ. Вигляд, безсумнівно, був захопливий із холодного, темного вершечка пагорба, розташованого на відстані кільканадцяти миль, звідки з неабиякою цікавістю спостерігали дві постаті.

Вищий із тих двох жував курячу ніжку й опирався на меч, трохи коротший за людину середнього зросту. Якби в ньому не відчувалася легка інтеліґентність, то його можна було б прийняти за варвара із центральних пусток.

Його товариш був значно нижчий і від голови до п’ят закутаний у коричневий плащ. Пізніше, коли він заворушиться, можна буде побачити, що рухи його легкі, наче котячі.

За двадцять хвилин пара не промовила майже ні слова, якщо не рахувати короткої та безрезультатної суперечки щодо того, чи неабияк потужний вибух пов’язаний з олійним митним складом, а чи майстернею зачаровувача Керібла. На кін були поставлені гроші.

Ось високий закінчив обгризати кістку й пожбурив її у траву.

— От і пішли всі ті вулички, — сказав він із гіркою усмішкою. — Мені вони так подобались.

— Усі скарбниці, — промовив низенький і задумливо додав: — Цікаво, а самоцвіти горять? Кажуть, вони споріднені з вугіллям.

— Усе золото плавиться і стікає канавами, — сказав високий, наче не чуючи його. — І все вино кипить у бочках.

— Там були пацюки, — сказав його товариш у коричневому.

— Так, не можу не погодитись.

— У розпал літа іншого місця не знайшлося.

— І з цим теж. Проте неможливо побороти відчуття, що…

Він замовк, але враз прояснів.

— Ми ж були винні Фредору з «Багряної п’явки» вісім срібняків, — промовив він.

Низенький кивнув.

На якийсь час вони обидва позамовкали, бо ціла серія нових вибухів врізалася червоною смугою в досі темну частину найбільшого міста світу. Першим ворухнувся високий:

— Ласко.

— Що?

— Цікаво, хто це почав?

Невисокий мечник, відомий як Ласка, не відповів. Він спостерігав за дорогою в червоній заграві. Мало хто йшов тим шляхом, бо назадня брама впала однією з перших під зливою розпечених жарин.

Однак зараз звідти наближалися двоє. Ласка зірко бачив у мороці та напівтемряві, тож одразу розрізнив постаті двох вершників і ще якусь низеньку звірину позад них. Безсумнівно, то