Террі Пратчетт - Колір магії

«Колір магії» — перший роман із серії «Дискосвіт» майстра інтелектуального фентезі Teppi Пратчетта. Написаний у 1980-х роках, роман пародіює штампи тогочасної фантастики і дотепними натяками, грою слів та жартами закладає основи неповторного Пратчеттового стилю, який у пізніших творах проявить себе витонченою гострою сатирою.
Роман відкриває один із циклів серії — «Ринсвінд» та є своєрідним ключем-підказкою до багатьох явищ Дискосвіту. Маршрут туриста Двоцвіта і його гіда Ринсвінда, чарівника-невдахи, малює своєрідну карту розмаїтого неозорого світу, з міфічними істотами, дивовижними рослинами, таємничими чарами й особливою магією. Якого ж кольору ця магія, чи справді світ плаский, чи можна змінити свою долю і втекти від Смерті, якщо ти всього-на-всього фігурка у настільній грі, і ставки вже зроблено?

Террі Пратчетт

Колір магії

Колір магії

пролог

У далекій другорядній галактиці, на астральному плані, якому не судилося бути втіленим у реальність, завихрені зоряні тумани дрижали й розсіювалися...

Погляньте...

У безкрайніх просторах міжгалактичного океану неквапливо пливе Велика Черепаха А’Туїн — на його масивних лапах воднева паморозь, а його величезний древній панцир вкритий кратерами від метеорів. Своїми закатареними, запаленими від астероїдного пилу, великими очима (кожне — завбільшки з море) Він уважно вдивляється у Пункт Призначення.

Його мозок, більший за ціле місто, із геологічною неквапністю розмірковує про Вагоме.

Найбільш вагома вага, звичайно ж, припадає на Берилію, Тубула, Великого Т’Фона та Джеракіна — чотирьох гігантських слонів, на чиїх широких, засмаглих у зоряному сяйві плечах тримається Світовий диск, оперезаний нескінченним водоспадом, наче гірляндою, й увінчаний ясно-блакитним куполом Неба.

Астропсихологи досі не змогли визначити, про що ж думають слони.

Довший час Велика Черепаха була лише гіпотезою, аж поки одного дня невелике таємниче королівство Круль, що своїми найвіддаленішими гірськими хребтами впирається у Краєпад і зазирає через нього у неосяжність, не встановило на вершині своєї найстрімкішої скелі хитромудру конструкцію: платформу з лебідкою — і не спустило за Край диска кількох дослідників-екстремалів у мідному судні з кварцевими вікнами, щоб вони могли побачити, що ховається за пеленою туманів.

Після того, як чимала ватага рабів витягнула назад їхній човен, що довгенько теліпався поміж зірками, перші астрозоологи змогли докладно розповісти про вигляд і природу А’Туїна та його слонів, але це однаково не розв’язало фундаментальних питань щодо природи всесвіту і мети, з якою він був створений.

Наприклад, якої насправді статі був А’Туїн? Це питання не буде розв’язаним, з неабиякою авторитетністю запевняли астрозоологи, допоки не спорудять більшу та міцнішу платформу човна для глибококосмічного занурення. А тим часом вони могли лише здогадуватися про приховані космічні таємниці.

Існувало, щоправда, припущення, що А’Туїн взявся нізвідки і рухатиметься далі черепашачим кроком, повільно й упевнено, в нікуди — і так довіку. Ця теорія була популярною в академічних колах. Альтернативна теорія, якої дотримувалися прибічники релігійної картини світу, стверджувала, що А’Туїн повзе від Місця Народження до Пори Парування, так само, як усі зірки на небі, яких, напевне, теж несли на своїх спинах крізь простір гігантські черепахи. Коли вони туди дістануться, то швидко і пристрасно паруватимуться, вперше і востаннє за своє життя, і від цього палкого союзу народяться нові черепахи, щоб нести на собі нові світи. Ця теорія була відома як гіпотеза Великого Вибуху[1].

Тож саме молодий космогерпетолог[2] із секції Упевненої Ходи, випробовуючи новий телескоп, за допомогою якого він сподівався визначити точне альбедо правого ока Великого А’Туїна[3], був того пам’ятного вечора першим очевидцем, хто спостерігав, як над найдавнішим містом у світі стовпом здіймається дим, і його відносить вітром до середини світу.

Пізніше того ж вечора він так захопився своїми дослідженнями, що цілковито забув про побачене. Хай там як, він був першим...

Однак були й інші...

Колір магії

Вогонь вирував щосили у двоєдиному місті Анк-Морпорку. Там, де він облизав стіни Кварталу чарівників, його колір вигравав синьо-зеленим, втім іноді в ньому зблискували іскри дивовижного восьмого кольору — октаринового; там, де його норовливі вершники зуміли дістатися бочок та крамниць із гасом, яких було повно на Купецькій вулиці, він просувався уперед серіями вибухів та вогняних феєрверків; на вулицях парфумерів він горів, залишаючи по собі солодкі пахощі; а там, де торкався лантухів із рідкісними сухими травами в комірках аптекарів, задурманював перехожим голови і змушував їх говорити з Богом.

Наразі уся центральна частина Морпорка була охоплена полум’ям, тож багатії та заможніші громадяни Анка з іншого боку ріки мужньо реагували на цю ситуацію, гарячково руйнуючи мости. Однак кораблі — навантажені зерном, бавовною та лісом, — вже піймали вогонь своїми просмоленими боками і тепер весело палахкотіли у доках Морпорка, тоді як їх швартування, згорівши дощенту, боролося із стрімкими водами ріки Анк, що спадали з початком відпливу, і поки їх, наче світляків-потопельників, відносило течією до моря, воно підпалювало палаци та павільйони берегової частини міста. В усякому разі, іскри, підхоплені легким вітерцем, швидко розносились навкруги, сягаючи ген аж за ріку до прихованих від цікавого ока садів та віддалених клунь.

Дим від того завзятого палахкотіння завдяки вітру здіймався високим чорним стовпом, на добру милю чи дві догори, і його було видно з будь-якого куточка дискосвіту.

Це видовище, безумовно, справляло враження з того місця, де дві постаті спостерігали за ним з неабиякою цікавістю — а саме з прохолодного темного пагорба за кілька ліг[4] звідти. Вища з них смачно уминала стегенце курчати, спершись на меча, що був лиш трохи коротшим за чоловіка середнього зросту. Якби не його тривожно-зосереджений вигляд, можна було б припустити, що він прибув з безплідних Серединних земель.

Його приятель був значно нижчого зросту, закутаний з ніг до голови у коричневий плащ. Пізніше, коли йому випаде нагода рухатись, можна буде побачити, що він робить це легко й безшумно, наче кіт.

Ті двійко заледве перекинулись слівцем впродовж останніх двадцяти хвилин, не беручи до уваги коротку безрезультатну суперечку про те, чи вибух, що гахнув особливо потужно, стався в одній з гуртівень, де гасові запаси чекали розмитнення, а чи у майстерні Заклинача Керібла. Від цього факту залежала сума збитків.

На цей час довгов’язий закінчив обгризати кістку та з жалем пожбурив її у траву.

— Ну ось, горять усі малі провулки, — сказав він. — Мені вони завжди подобались.

— Усі скарбниці, — мовив коротун, і в задумі додав. — Цікаво, чи коштовне каміння горить? Кажуть, воно тієї ж породи, що й вугілля...

— Усе золото плавиться, стікаючи в канаву, — сказав здоровань, не звертаючи на нього уваги. — І усе вино закипає у бочках.

— Тут колись ще й щурі були — може, хоч ті згинуть, — сказав його компаньйон у коричневому.

— Так, звісно, щурі.

— Це, далебі, не те місце, де хотілось би бути в розпал літа.

— Ага. Хоча не можна не відчувати якесь... — гм, якесь тимчасове...

Він