Террі Пратчетт - Колір магії

Він не мав жодної гадки, куди біжить, так само, як не мав ні харчів, ні коня. Та доки в нього все ще були ноги, він міг бігти. Папороття і дика ожина чіплялися за нього своїм колючим пруттям, та він цього не відчував.

Віддалившись від дракона приблизно на милю, він зупинився і впав під деревом, яке несподівано заговорило до нього.

— Гей, — сказало воно.

Сповнений недобрих передчуттів, Ринсвінд повільно підвів голову. Він намагався затриматись поглядом на безпечних для його душевної рівноваги листочках та корі, але лиха цікавість змусила його погляд блукати далі. Врешті він зупинився на чорному мечі, що стримів із гілки над Ринсвіндовою головою.

— Чого ото стоїш без діла? — сказав меч (таким голосом, ніби хтось водив пальцем по обідку великого порожнього келиха для вина). — Витягни мене.

— Що? — перепитав Ринсвінд, важко дихаючи.

— Витягни мене, — повторив Кринґ. — Або витягнеш, або мені доведеться пронидіти наступний мільйон років у купі попелу. Чи я тобі колись розповідав про той випадок, коли мене закинули в озеро ген аж...

— Що сталося з іншими? — обірвав його Ринсвінд, розпачливо тулячись до дерева.

— Ех, їх забрали дракони. І коней. І оту штуку на ніжках. І мене теж прихопили, та потім Гран мене впустив. Тобі, одначе, пощастило!

— Ну... — почав Ринсвінд. Кринґ ніби й не чув його.

— Сподіваюся, ти підеш їх рятувати, а не сидітимеш тут, ловлячи ґав, — додав він.

— Так, але...

— Тоді мерщій, витягни мене, і можемо рушати.

Ринсвінд скоса поглянув на меч.

Думка про кампанію порятунку до сих пір була так далеко на задвірках його розуму, що — якщо деякі прогресивні міркування про природу та форму цієї багатовимірної багатогранності всесвіту були правильними, — то вона, з іншого боку, була власне на його порозі; до того ж чарівний меч був цінною річчю...

Дорога додому буде довгою, куди б вона не вела...

Він через силу підвівся, притримуючись за дерево, і поволі рушив до гілки, звідки почувся скрипучий голос. Кринґ міцно застряг у дереві. Він взявся за руків’я і потягнув що було сили, доки в очах не замиготіло.

— Спробуй ще раз, — підбадьорливо сказав меч.

Ринсвінд застогнав, скрегочучи зубами.

— Могло ж бути гірше, — сказав Кринґ. — Замість мене могло бути ковадло.

— Еге ж, — просичав чарівник, хвилюючись за безпеку свого паху.

— У мене було багатовимірне життя, — сказав меч.

— Га-а?

— І багато різних імен теж.

— Прекрасно, — сказав Ринсвінд. Він похитнувся назад, коли лезо вискочило з дерева. Воно здавалося навдивовижу легким.

Спустившись на землю, він вирішив повідомити свою новину.

— Взагалі-то я не думаю, що це хороша ідея, — почав він. — Гадаю, нам краще податись до якогось міста. Ну, знаєш, щоб зібрати пошукову групу.

— Дракони полетіли у напрямку Середини світу — сказав Кринґ. — Однак пропоную почати з того, що висить отам на дереві.

— Даруй, але...

— Ти не можеш покинути їх напризволяще!

Подив промайнув на обличчі Ринсвінда.

— Не можу? — перепитав він.

— Ні. Не можеш. Слухай, буду з тобою відвертим. Мені траплялося працювати і з куди кращим матеріалом, аніж ти, але тут або пан або... тобі доводилось коли-небудь просидіти мільйон років у купі попелу?

— Бачиш, я...

— Тому, якщо ти не припиниш сперечатися, я відрубаю тобі голову!

Ринсвінд побачив, як його власна рука підскочила догори, аж доки мерехтливе лезо меча не забриніло майже біля самісінького його горла. Він намагався розслабити пальці. Вони не слухались.

— Я не вмію бути героєм! — залементував він.

— Пропоную безкоштовні курси.

З горла Бронзового Сіфи виривався приглушений вуркіт.

Його вершник К!сдра, нахилившись уперед, намагався розгледіти щось на іншому боці галявини.

— Я його бачу, — сказав він. Перестрибуючи з гілки на гілку, як білка, він спритно спустився з дерева і, приземлившись на м’яку купину, витягнув меча.

Не поспішаючи, він роздивлявся чоловіка, що наближався до нього — видно було, що тому зовсім не хотілося покидати свій прихисток серед дерев. Він був озброєний, однак вершник з цікавістю відзначив собі, як дивно чоловік тримає меча — витягнувши руку чимдалі уперед, наче йому було незручно, що його з мечем можуть побачити разом.

К!сдра підняв меча і широко заусміхався, коли побачив, що чарівник почовгав до нього. Тоді він стрибнув.

Пізніше він міг пригадати тільки дві речі з усієї бійки. Йому запам’яталося, як меч чарівника раптом вигнувся якимось загадковим чином і вчепився у руків’я його власного меча, від чого той випав з його руки. Іншою річчю — а саме вона і призвела до його поразки, як він запевняв — було те, що чарівник увесь час затуляв очі однією рукою.

К!сдра відскочив назад, щоб ухилитись від чергового випаду, і розтягнувся у повен зріст на порослій дереном землі. Загарчавши, Сіфа розпростав свої величні крила і злетів з дерева у повітря.

Наступної миті чарівник, нависнувши над ним, верещав не своїм голосом:

— Скажи йому, якщо він мене підсмалить, я спущу меча! Спущу! Їй-богу! Ну ж бо, скажи йому! — вістря чорного меча загрозливо нависло над горлом К!сдри. Дивним також було і те, що чарівникові, схоже, самому ледве вдавалося впоратись з мечем, який, окрім всього, ще й щось собі наспівував.

— Сіфо! — крикнув К!сдра.

Дракон заревів, демонструючи непокору, але вийшов зі стрімкого піке, що зберегло Ринсвінду голову на плечах, — і полетів, незграбно махаючи крилами, назад на дерево.

— Говори! — крикнув Ринсвінд.

К!сдра кинув на нього косий погляд поверх леза меча.

— Що ти хочеш, щоб я сказав? — не зрозумів він.

— Га?

— Я питаю, що ти хочеш, щоб я сказав?

— Де мої друзі? Варвар і куций чоловік — ось, хто мене цікавить.

— Думаю, їх повернули назад у Вірмберґ.

Ринсвінд відчайдушно опирався імпульсу, що йшов від меча, намагаючись не слухати його кровожерливе дзижчання.

— Який іще Вірмберґ? — спитав він.

— Саме той Вірмберґ. Іншого не існує. Це Лігво Драконів.

— Он як! А ти, як я розумію, вижидав, щоб забрати мене туди?

К!сдра мимовільно зойкнув: на його адамовому яблуку — там, де щойно штрикнув меч, зарясніла червона крапля.

— Не хочете, щоб люди знали, що у вас там — дракони, еге ж? —