Anael Crow - Намі-но хіме. Книга 3, Anael Crow

          –  Он як…

          – Чи доводилося вам чути, поважна пані, про Вмістилище Життя, яке містить у собі  чарівну субстанцію?

          – Про те в Серединній Країні ходили якісь чутки, – відповіла Дама. – Я ними не цікавилася.

          – І даремно! –  дорікнула їй пані Акемі. – Бо те, що ви шукали весь цей час – секрет вічної молодості, нев’янучої краси та довгого життя – нині у ваших руках. Хазяйка Рівнини Високого Неба жалує його вам, перейнявшись співчуттям.

          – Але вміст…

          –  Того, що містилося в ньому спочатку, давно немає, –  правдиво відповіла пані Акемі. –  Добре, що воно встигло просочити глину і передати посудині деякі властивості. Відтепер, що б ви сюди не налили – теплий мед чи рисове вино або щось інше на ваш смак, воно набуде здатності виліковувати рани, перешкоджати старінню та гниттю, якщо вживати його, як ліки.

          Обличчя Дами просвітліло, але кіцуне все ще залишалася насторожі. З пані Ама-но Дзаку вона вела безчесну гру, роблячи основну ставку на її сильне бажання мати те, чого мати не могла. Воно цілком могло сприяти потрібному навіюванню.

          – Пані? –  із вдаваною образою пані Акемі спробувала прибрати посудину геть, аби істота, яка сиділа перед нею, відчула гіркоту непоправної втрати –  те, за чим вона полювала все життя, було на відстані витягнутої руки, а вона сама його відкинула, піддавшись сумнівам. Гірше за ці сумніви нічого й бути не могло! Про втрачені можливості, якими могли скористатися, але, відчувши у якийсь момент зрадницьку слабкість, так і не скористалися, під кінець життя шкодують усі. А життя Ама-но Дзаку наближалося до свого завершення, і кінець його намічався некрасивий. –  Якщо ви не здатні повною мірою оцінити подарунок государині Неба, може, буде краще, якщо я поверну його дарувальниці?

          –  Стривайте! Стривайте, пані Міцуко! –  випередила її Дама. –  Я й на думці не мала образити володарку небесних чертогів! Я приймаю її дар з благоговійним трепетом і прошу вас тільки про одне – передати їй найщирішу і найпалкішу подяку.

          Промовивши це, Дама і справді прийняла посудину з рук у руки.

          –  Що ж мені з нею робити? –  роздивляючись глиняну пляшку, запитала вона.

          – Відомо що. Відкоркувати і зробити ковток. Оскільки ви маєте дуже низьку тілесну чутливість, боюся, ви не відчуєте на собі дії ліків.

          – То як же мені дізнатися, чи вони діють? Тут немає мідних дзеркал, в які можна побачити себе.

          Усміхнувшись, пані лисиця відповіла ось що:

          –  Будь-яке дзеркало судить про нас, жінок, хибно, применшуючи переваги і випинаючи вади. Я ж дам вам таке, яке буде виключно правдивим. Адже посудина, подарована вам, багато на що здатна, і вміст її можна використовувати по-різному.

          – Що мені потрібно зробити, пані Міцуко? – розгублено пробурмотіла дівчина.

          – Зробіть ковток, – порадила пані лисиця, – а решту вилийте у чашку. І роздивляйтеся себе у ній, скільки завгодно!

          В очах красуні спалахнуло чимале захоплення.

          Задоволена, пані Акемі відвернулася.

          Упоралася Ама-но Дзаку досить спритно. Покликала до себе потворного виродка, який чаївся коло дверей, відкоркувала посудину і, зробивши один-єдиний ковток, вилила решту рідини у чашоподібну голову. Вмістилище Життя  притиснула до грудей так, ніби хтось намірявся позбавити її того  скарбу. Але варто було їй схилитися над поверхнею води, як пані лисиця несподівано гукнула красуню з того місця, де сиділа:

          – Стійте! Стійте! Що ви робите?! На що ви хочете дивитися? Чи не самі ви запевняли мене, що носите при собі лисячі хвости, аби приховати свій справжній вигляд за ілюзією? Чому б вам не відкинути їх геть? Інакше  ви не побачите жодної різниці!

          Гарний рот чарівної діви відкрився, але замість словесної згоди вона зобразила згідний кивок.

          У плані, який вигадала пані лисиця, цьому моменту відводилася особлива роль – кульмінації всього задуму. Від того, яким він вийде, залежало все. Тому вона особливо подбала про те, щоб її слова здалися співрозмовниці невимушеними, навіть глузливими. До їх справжнього сенсу нічим не можна було привертати уваги.

          А сенс був ось у чому: тепер Ама-но Дзаку неодмінно захоче позбутися лисячих хвостів, аби на власні очі спостерігати всі зміни, що відбуваються з нею, без облудного чарівництва.   

          Вуста пані Акемі відкрилися в німому зітханні полегшення, коли дорога їй частина показалася з пишних шат і впала пухнастою гіркою до ніг. Куточки губ красуні смикнулися, по хребту прокотилася дрож, але торкатися їх вона не поспішала. Спочатку треба було відвести від себе підозри.

          – Пані Міцуко! Подивіться на мене, пані Міцуко! –  зажадала істота. –  Спершу ви, а потім уже я сама оціню те, що побачу у водному дзеркалі.

          Намалювавши на губах приємну усмішку, пані Акемі звела очі.

          Ах, як важко далося їй нещире захоплення, коли дивитися на Даму Ама-но Дзаку було ледве можливо без здригання! Добре, хоч справжні краса і потворність в дечому схожі –  від обох важко відвести погляд. За всього розумного бажання відвернутися, він наче прикипав до огидного видовища, намагаючись зберегти його в пам’яті. Якби не ця дивна властивість душі, невідомо, як довго пані лисиця змогла б зберігати самовладання – дивитися, поки Дама Ама-но Дзаку не задовольниться виявленою до неї увагою і не дасть волі власній цікавості.

     А дивитись тут було на що. Біле обличчя красуні, від якого віяло такою тонкою весняною прохолодою, раптом потемніло, наче на нього лягла густа тінь. Шкіра вкрилася брижами –  не від старості – коли зморшки вимальовують заздалегідь продуманий малюнок навколо очей, рота і на лобі залежно від характеру людини і від того, які випробування вона пережила. Ще хвилину тому зовсім гладенькі щічки і підборіддя зіщулилися, перетворившись на купу хаотичних, глибоких борозен –  незаперечне свідчення того, що ця оболонка ніколи не належала цій особі, але існувала відокремлено від рідного тіла. Вона не хотіла мати з мерзенною істотою, що силою заволоділа нею, нічого спільного і всихала поступово, визначивши собі безславний кінець.