Микола Юрійович Рябчук - Лексикон націоналіста та інші есеї, Микола Юрійович Рябчук

Ва­ц­лав Га­вел, «Си­ла без­си­лих» (1978)

1.

У деся­то­му кла­сі нас покарали новим кла­сним ке­рі­вни­ком. Клас був справді ва­жким, неке­рованим, тож ди­рек­ція школи не­без­під­ставно ви­рі­ши­ла, що при­боркати йо­го змо­же ті­льки «тверда рука» в особі вчи­теля фізку­льтури Па­влова Ґєн­надія Єфрє­мові­ча.

Першо­го ж дня цей м’язи­стий коро­тун у спорти­вній формі, яко­го ми для зру­чності нази­вали Ґє­нкою, пові­до­мив на зборах, що зробить поло­вину з нас «отлі­чні­камі», а поло­вину — «ґо­рбати­мі». В рамках цьо­го амбі­т­но­го пла­ну він заповзя­вся забі­га­ти до кла­су ледь не на ко­ж­ній пере­рві — «вправлять моз­ґі».

Поки ці вправля­н­ня бу­ли суто вербальни­ми, все йшло глад­ко. Та якось у педаго­гі­чному запалі він ударив одно­го з хло­пців, — за що отри­мав не те, щоб удар, а рад­ше штурхан у від­повідь. І тоді вже наш «ви­хователь» поліз би­тись по-справж­ньо­му. Ді­вча­та завере­ща­ли, а хло­пці, яких бу­ло тоді в кла­сі принаймні пів­дю­жи­ни, наки­ну­ли­ся на ньо­го зусі­біч, як хорти на ди­ко­го кабана.

Ґє­нка ви­рвався вре­шті й утік, зали­ши­вши нас геть роз­гу­бле­них наоди­нці із на­шою пере­мо­гою. На ща­стя, зна­йшовся хтось му­дрий, хто за­пропону­вав закрі­пи­ти ту пере­мо­гу ли­стом до ди­рек­ції — з коро­тким опи­сом інци­денту і проха­н­ням поміня­ти нам кла­сно­го ке­рі­вни­ка. По­стріл був влу­чний. Ди­рек­ція не хо­ті­ла скандалу, а надто та­ко­го, який ви­ходив би за ме­жі школи. Тож вони бі­г­цем задовольни­ли на­ше проха­н­ня, а заразом і зу­стрічне — від Т.П. Па­влова, за умови, що вся ця справа зали­ши­ться в на­шо­му вузькому ко­лі. І вона там і зали­ши­лась.

Ми раділи тоді, як ді­ти, бо й бу­ли ще ді­тьми; то бу­ла на­ша перша пере­мо­га над си­стемою, перший досвід сер­йозної ко­ле­кти­вної дії — досвід, по-доросло­му ка­жу­чи, взає­модові­ри і со­лі­дарності. Сьо­годні я ро­зумію, що для си­стеми той наш демарш не був навіть дрібною по­дряпи­ною: Ґє­нка й далі ходив по школі з ви­п­ну­ти­ми гру­дь­ми й роз­давав школя­рам по­ти­ли­чни­ки, він і далі намага­вся зроби­ти ча­сти­ну учнів «отлі­чні­камі», а ча­сти­ну — «ґо­рбати­мі», а на до­звіл­лі, як з’ясувало­ся згодом, ще й пи­сав доноси на вчи­телів, ко­трі ви­давались йо­му «бу­ржу­а­зни­ми на­ціоналі­стами». Ми не доби­ли­ся йо­го ви­гна­н­ня зі школи, ані, тим більше, очище­н­ня усіх шкіл від та­ких, як він; ми не створи­ли проф­спілки й не поча­ли револю­ції; на­ша ві­кторія мала на­справді значе­н­ня ли­ше для нас самих. А все ж, при­пу­скаю, для бага­тьох це бу­ло справді істо­т­ним. Мо­ж­ли­во, навіть ви­знача­льним.

2.

Незабаром я отри­мав нагоду прига­дати той епізод, пере­глядаю­чи ви­ставу Бориса Озе­рова «Метро» за популя­рним на­при­кі­нці 60-х фільмом Ла­рі Пі­рса «Інци­дент». Май­же вся дія то­го твору роз­горта­є­ться у вагоні ні­чно­го метро, де двійко мо­ло­дих від­мо-роз­ків за­блоковують двері і про­тя­гом понад годи­ни те­рори­зують по черзі, одно­го за одним, дю­жи­ну пере­ля­каних паса­жи­рів. Спершу вони бе­руться за ґея, по­тім за пару євреїв, по­тім за пару не­грів, а по­тім і за всіх інших. Зну­ща­ю­ться з ко­ж­но­го весело і ви­багли­во, із садисти­чною насо­ло­дою. Найстра­шні­ше у то­му фільмі — що дю­жи­на дорослих лю­дей у вагоні мовч­ки спо­стерігає, як двійко роз­пано­ші­лих банди­тів мордують чергову же­ртву, і ко­жен при то­му надіє­ться, що справа до ньо­го особи­сто не ді­йде — тре­ба лиш ти­хо си­ді­ти, вдаю­чи, ні­би це те­бе не стосує­ться і, взага­лі, ні­би ти ні­чо­го не ба­чиш.

Соціо­ло­ги нази­вають це ди­ле­мою ко­ле­кти­вної дії. Дю­жи­на паса­жи­рів мо­гла б ле­г­ко скрути­ти двох бандю­ків і здати поліції, але для цьо­го хтось му­сив би вчи­ни­ти опір і хтось му­сив би то­го зу­хвальця під­три­мати, знаю­чи, що й інші зроблять так само. Для цьо­го, однак, по­трі­бна взає­модові­ра — певність, що ти не зали­ши­шся наоди­нці із бандю­ками, ти­м­ча­сом як інші ти­хе­нько раді­ти­муть, що зна­йшовся дурень, ко­трий узяв усе на се­бе і від­волік увагу грізних нападни­ків. Під­ру­чни­ки соціо­ло­гії ілюструють це ди­ле­мою двох в’язнів.

Оби­два вони — зааре­штовані за пі­дозрою у спільно скоє­ному зло­чи­ні. Та оскільки про­ти них нема пря­мих доказів, слі­д­чий веде хи­тру гру про­ти ко­ж­но­го, три­маю­чи їх в окремих каме­рах і схиля­ю­чи до се­парат­но­го зі­зна­н­ня. Аргументи слі­д­чо­го прості й пере­кон­ли­ві: ти, тлу­ма­чить він ко­ж­ному, повинен зі­знати­ся якомо­га скоріш, щоб отри­мати м’якше покара­н­ня. Бо інакше — те­бе ви­пере­дить твій напарник, і тоді він отри­має м’якше покара­н­ня, а ти — ді­станеш макси­мально вели­ке. Слі­д­чий знає, що ко­ж­на жи­ва істо­та має інстинкт самозбе­ре­же­н­ня і що цей інстинкт під­казує ко­ж­ному ря­тувати­ся перед­усім само­му. В’язні мають дві опції: або здати напарни­ка й поря­тувати се­бе, або ж за­че­кати, поки він здасть те­бе першим задля власно­го поря­ту­нку. Тим ча­сом є й третя мо­ж­ли­вість, про яку слі­д­чий, однак, не зга­дує: оби­два в’язні мо­жуть уперто не зі­знавати­ся, і тоді йо­му доведеться обох від­пу­стити за браком доказів.

Ця третя опція проста й ефе­кти­вна, про­те щоб вона здійсни­ла­ся, в’язні му­сять макси­мально одне одному дові­ря­ти, му­сять мати абсо­лю­т­ну певність, що напарник не зрадить. Щойно тоді їхня дія мо­же бу­ти справді спільною (со­лі­дарною) і справді успішною. Але для цьо­го вони му­сять добре знати одне одно­го, му­сять мати певний спільний досвід, з яко­го та взає­модові­ра ви­ро­стає. Мо­ж­на сказати (вельми умовно), що ми з однокла­сни­ками та­кий досвід мали й то­му ки­ну­ли­ся захи­ща­ти товари­ша від фізрука-ку­льтури­ста; нато­мість паса­жи­ри метро та­ко­го досвіду не мали (або мали ці­лком про­ти­ле­ж­ний), і то­му волі­ли не ви­совувати­ся, щоб не опи­ни­тись у ро­лі крайньої і найбільшої же­ртви.

3.

На поча­тку 90-х Роберт Пат­нем опублі­ку­вав пре­чу­дову кни­жку «Making Democracy Work», яка згодом з’яви­ла­ся й украї­нською під на­звою «Становле­н­ня демократії». Ішло­ся там на­справді не про демократію, а про громадя­нське суспільство — про ту ме­ре­жу формальних і не­формальних громадя­нських спільнот, яка, власне, й забез­пе­чує повно­цін­не фу­нк­ціону­ва­н­ня демократи­чних ін­ститу­цій (хоч і далеко не завжди йо­го га­рантує).

Роберт Пат­нем спільно з ко­ле­га­ми дослі­див форму­ва­н­ня громадя­нських нави­чок і на­станов, залу­че­н­ня до роз­маї­тих громадських справ на рі­вні мі­кросоціу­му у пів­ні­чних і пів­ден­них ре­гіонах Іта­лії. Зі­ставле­н­ня «двох Іта­лій» не бу­ло ви­пад­ковим: за при­пу­ще­н­ням автора, пів­ні­чна Іта­лія мала значно бага­т­шу істори­чну тради­цію уча­сті громадян у жит­ті міст-респу­блік, — якої не мали пів­ден­ні провінції, ко­трі істори­чно пере­бу­вали у складі рі­зноманіт­них авторита­рних утворень. А то­му й ни­ні громадя­нська активність, добровільна залу­че­ність громадян до всі­ля­ких суспільних про­цесів та ініціатив, а від­так і зага­льна фу­нк­ціональність соціальних ін­ститу­цій на пів­ночі мала би бу­ти помі­т­но ви­щою, аніж на пів­дні.

Центральним поня­т­тям у кни­зі Пат­нема є поня­т­тя суспіль но­го (чи «соціально­го») капі­та­лу — рі­вня дові­ри и емпатії спів­громадян одне до одно­го та го­товості одне одному без­кори­сли­во до помага­ти — не з очі­ку­ва­н­ня без­посередньо­го від­взає­мне­н­ня (за принципом «я