Микола Юрійович Рябчук - Лексикон націоналіста та інші есеї, Микола Юрійович Рябчук

«на­ші» (навіть як­що по­га­ні); а другі — «чу­жі» (навіть як­що хоро­ші). Ми мо­же­мо скільки зав­годно ке­п­ку­вати з ці­єї інфа­нти­льної, мі­фо­ло­гі­чної сві­до­мості, а про­те саме вона ви­значає поведінку міль­йонів лю­дей, і в цьо­му сенсі вона є вагомі­шою за ту реальність, яка ви­дає­ться нам об’єкти­вною. І ті бар’єри, які вона ви­бу­довує — між рі­зни­ми групами. між ре­гіонами, між Украї­ною й сві­том, — не так просто здо­ла­ти, бе­ру­чи до уваги жи­ву­чість мі­фа і йо­го засадни­чий іму­нітет до будь-яких фа­ктів та ло­гі­чних аргументів.

Не так давно (у 2016-му) соціо­ло­ги з Центру ім. Разумкова по­втори­ли своє опи­тува­н­ня деся­ти­лі­т­ньої давності, що­правда, де­що зміни­вши йо­го параметри. Цим вони фа­кти­чно унемо­ж­ли­ви­ли пря­ме порі­вня­н­ня нових ре­зульта­тів із попередніми й істо­т­но ускладни­ли зокрема з’ясува­н­ня впливу Євро­май­дану й неоголоше­ної російсько-украї­нської війни на суб’єкти­вне сприйня­т­тя украї­нця­ми між­групових/між­ре­гіональних від­мін­ностей у своїй краї­ні. Про­те принаймні одна особли­вість з опи­тува­н­ня 2006 року просте­жу­є­ться і в ре­зульта­тах ново­го: росі­я­ни й надалі (по­при військову агресію) зали­шаю­ться для більшо­сті украї­нців го­ло­вни­ми «на­ши­ми», в одному ря­ду з жи­теля­ми центральної, східної та пів­ден­ної Украї­ни, а га­ли­ча­ни й надалі зали­шаю­ться го­ло­вни­ми «чу­жи­ми», в одному ря­ду з громадя­нами Євросою­зу.

По­при від­сут­ність у цьо­му ново­му дослі­джен­ні запи­та­н­ня про біло­русів, мо­ж­на з певністю стверджу­вати, що украї­нці в основній своїй масі й надалі іденти­фі­ку­ють се­бе з уявною правосла­вно-східнослов’янською спільно­тою «на­ших» і зараховують до «чу­жих» усіх, хто за свої­ми «тради­ці­я­ми і по­глядами» до тої спільно­ти не впи­сує­ться. В цьо­му сенсі «дві Украї­ни» — це дві спільно­ти, одна з яких рі­шу­че не ви­знає свої­ми так званих «на­ших», а інша — ніяк не мо­же з ти­ми «на­ши­ми» роз­про­ща­ти­ся.

3.

У ро­мані «Міст через рі­ч­ку Квай» (1952) П’єра Бу­ля та пізні­шо­му (1957) фільмі за йо­го мо­ти­вами британський під­полковник Ні­кол-сон спору­джує міст, ко­трий у кі­нцево­му під­сумку оберта­є­ться стіною — між ним і йо­го спів­ві­тчи­зни­ками, між йо­го моральни­ми пере­кона­н­ня­ми та вимо­га­ми воєн­но­го ча­су, між профе­сійною гордістю і патрі­о­ти­чним обов’язком. Вига­дана історія роз­горта­є­ться в реальних об­ставинах — на бу­ді­вни­цтві Бі­рманської залі­зни­ці, яка мала з’єд­нати в 1943 ро­ці Рангун і Ку­а­ла-Лу­мпур. Ні­ко­лсон — один із бага­тьох поло­нених, яких японці зму­шу­ють пра­цю­вати на бу­ді­вни­цтві. Він проя­вляє се­бе у фільмі як чесна й від­ва­ж­на лю­ди­на, з ви­сокою гідністю та мі­ц­ни­ми засадами. А про­те він ко­ла­борує з воро­гом і, як старший офі­цер, спону­кає своїх під­ле­глих пра­цю­вати чесно й ефе­кти­вно, не допускаю­чи ні активно­го, ні паси­вно­го сабо­та­жу. Він не ке­рує­ться особи­сти­ми інтересами; він щи­ро ві­рить, що війна рано чи пізно закі­нчи­ться, а міст зали­ши­ться — і слу­жи­ти­ме лю­дям. Він пере­конаний, що британські поло­нені ті­льки так і мо­жуть довести свою пере­вагу над японця­ми — кра­щою пра­цею і ви­щим умі­н­ням. Насамкі­нець він намага­є­ться вря­тувати щойно збу­дований міст від своїх спів­ві­тчи­зи­ків, ко­трі хочуть ви­садити йо­го в пові­тря. І пла­тить жи­т­тям за свою перверси­вну фа­хову гордість і хворобли­вий перфе­к­ціонізм.

В остан­ні роки я зга­дую той сю­жет що­разу, ко­ли добросерді ко­ле­ги на Заході закли­кають мене прокла­дати мости до російських друзів, а не від­городжу­вати­ся від них стінами. По­ти­сніть руки, ка­жуть вони, адже у вас стільки спільно­го. Продовжуйте діалог. Бо ж війна рано чи пізно закі­нчи­ться, а пере­кла­ди ли­шаться, пісні і му­зи­ка теж; не варт же­ртвувати друж­німи і родин­ни­ми узами через ми­ну­щі і зага­лом дрібні супере­ч­ки.

Про­бле­ма, однак, у тім, що ці «супере­ч­ки» аж ніяк не дрібні і, на жаль, не ми­ну­щі. Вони три­вають ось уже кі­лька сто­літь і точа­ться не через шмат землі чи торгову угоду з Євросою­зом. Вони на­справді — про саму суть украї­нської на­ції, її право на існува­н­ня, її власну мову, ку­льтуру, суверенітет, гідність.

Я на­вча­вся у Москві в 1980-х і мав зага­лом непо­га­ні стосу­нки з російськи­ми одноку­рсни­ками, про­те по­ступово при­пи­нив спілку­ва­н­ня май­же з усі­ма. І трапи­лось це не у 2014-му, ко­ли Росія поперла в Крим, а по­тім і на Дон­бас під радісні вигу­ки своїх громадян. Це трапи­лось значно рані­ше, ще на поча­тку 1990-х, ко­ли Украї­на здобула незале­ж­ність і всі мої російські ко­ле­ги від­повіли на неї по­га­но при­хованим роз­дратува­н­ням, кпи­нами й ха­му­вати­ми до­те­пами. «Ми ж бо один народ!» — закли­нали вони. — «Нам немає чо­го діли­ти!..» От ті­льки та їхня «єд­ність» завжди бу­ла чо­мусь однобокою: саме ми, украї­нці, мали ставати «одним народом» із росі­я­нами — а не навпаки.

По­при всю мою повагу до зарубі­ж­них ко­лег, я не го­товий під­дати­ся їхньо­му прекрасноду­хо­му па­ци­фізму і зайня­ти­ся прокла­да­н­ням «мостів» до Росії — принаймні до­ти, доки російські найманці вбивають на­ших лю­дей за мовча­зної згоди абсо­лю­т­ної більшо­сті росі­ян. Хай спершу при­пи­нять об­стріли, виведуть з Украї­ни свої війська, від­ве­зуть до Га­аги своїх лі­лі­пу­ті­нів, — і щойно тоді ми змо­же­мо роз­поча­ти діалог, який мати­ме певен сенс. А до то­го всі «мости», які ми бу­демо бу­дувати, скидати­му­ться на міст під­полковни­ка Ні­ко­лсона через рі­ч­ку Квай. Вони не зруйну­ють тих му­рів і не зни­щать стерео­ти­пів, які від­городжу­ють росі­ян від реальної Украї­ни. Рад­ше поле­г­шать шлях у наш бік для російських та­нків, ефе­с­бе­шних агентів і отруйної кремлі­вської пропага­нди. Заяви на­ших по­псових звьозд про те, що в Москві вони, ті­па, ви­спів­ують-ви­та­нцьовують не для Пу­ті­на, а для чу­дових і, звісно ж, брат­ніх для них росі­ян, звучать при­близно так само, як ви­прав­да­н­ня ви­ступів у Бе­рлі­ні під час Другої сві­тової війни. Там теж бу­ли ті, що слу­жи­ли ми­сте­цтву, а не брудній політи­ці, і ви­спів­ували зовсім не для Гі­тле­ра.

Ми вже й так збу­дували занадто бага­то «мостів» до Росії, і до­зволи­ли росі­я­нам збу­дувати ще більше троя­нських мостів до нас — аж до остан­ньо­го, Ке­рче­нсько­го. Саме ци­ми «мостами» вони завози­ли свій цемент, свою це­глу й бетон до нас, ви­кла­даю­чи стіни у го­ло­вах на­ших лю­дей — між рі­зни­ми групами й ре­гіонами, між Украї­ною й сві­том. В умовах війни саме час ці «мости» пови­саджу­вати. І збу­дувати нато­мість єдину, але справді мо­гу­т­ню стіну, яка б від­окреми­ла нас від Мордору на сході. Це бу­де складно, ко­штовно і, мо­же, для деко­го навіть бо­лі­сно. Про­те ці­ла краї­на не повин­на бу­ти зару­чни­цею тьо­ті Кла­ви, якій конче тре­ба в Москву до роди­чів, або вуйка Петра, якому нема ку­ди більш по­їхати на заробі­тки, крім як у Тю­мень. Хоч як при­кро, та му­си­мо на­шим спів­громадя­нам про все це чесно сказати, — за всі­єї поваги до під­полковни­ка Ні­ко­лсона та йо­го інже­не­рно­го перфе­к­ціонізму.

бе­ре­зень 2019

Інци­дент, або ж Де­що про повся­к­ден­ні мо­ж­ли­вості дося­гне­н­ня немо­ж­ли­во­го

І взага­лі ще пи­та­н­ня, чи справді «сві­тле майбу­т­нє» — завжди ті­льки в якомусь далекому «там». А що, як навпаки — воно вже від­давна тут,